Спочатку:
На сторінку книги
Осінь цього року помирала без краси.
Без золотого листя, затишних дощів і прогулянок із кавою, після яких люди фотографують мокрі лавки й пишуть щось на кшталт: «Жовтень навчив мене відпускати».
Ні.
Ця осінь помирала так, як помирає старий холодильник: довго гуде, періодично здригається, смердить чимось незрозумілим і до останнього переконує всіх, що ще попрацює.
Тридцять першого жовтня Сашко прокинувся у старому батьківському будинку на околиці майже порожнього містечка.
Колись тут жили сотні людей. Тепер у половині будинків не світилися вікна, паркани похилилися, а на подвір’ях іржавіли велосипеди, які ніхто вже не збирався ремонтувати.
Сашко жив сам.
Він давно перестав запитувати себе, чому не поїхав.
Можливо, через будинок.
Можливо, через спогади.
А можливо, тому що останні сімнадцять років здавалися йому дивно короткими. Наче хтось узяв його життя, вирізав із нього більшість днів, а решту недбало склеїв.
Було ще дещо.
Червоний шарф.
Іноді Сашко прокидався серед ночі й бачив його перед очима: мокрий, забруднений землею, притиснутий чиєюсь долонею до трави.
Чий він був, Сашко не знав.
Того ранку він не став про це думати.
Зварив каву, відкрив холодильник, десять секунд дивився на гірчицю, половину лимона й шматок сиру, який уже заслуговував на окремий паспорт, після чого зачинив дверцята.
— Сніданок чемпіона, — сказав він.
Телефон показував:
31 жовтня.
— Геловін.
Колись містечко любило це свято.
Діти бігали в пластикових масках. У вікнах світилися вирізані гарбузи. Баба Галя через дорогу сварилася:
— Яке ще ваше хеловін? Ніч проти першого листопада завжди нечиста була. Просто раніше ми без маркетингу боялися.
Сашко любив цю фразу.
Баба Галя взагалі добре формулювала.
«Якщо людина каже, що їй нічого приховувати, не позичай їй лопату».
І ще:
«Коли сусід каже, що копає льох о третій ночі, головне — не питати для чого».
Тоді всі сміялися.
Тепер баба Галя давно померла, її будинок стояв порожнім, а Сашко вже не був упевнений, що вона жартувала.
Після кави він вийшов по дрова.
Саме тоді й побачив гарбуз.
Він лежав на покинутому сусідському городі.
Великий.
Яскраво-помаранчевий.
Ідеальний.
Навколо давно згнили лози, трава почорніла від заморозків, а гарбуз виглядав так, ніби його поклали сюди хвилину тому.
Сашко переліз через паркан.
Торкнувся.
Шкірка була теплою.
Він відсмикнув руку.
— Чудово. Навіть овочі тут ненормальні.
Постояв.
Подивився.
Торкнувся ще раз.
Теплий.
Надворі було сім градусів.
Сашко озирнувся на сусідський будинок.
Темні вікна дивилися у відповідь.
Десь усередині щось тихо грюкнуло.
Вітер, вирішив Сашко.
Він підняв гарбуз.
— Ти мені винен вечерю.
Гарбуз нічого не відповів.
Це було обнадійливо.
До вечора Сашко майже забув про дивну знахідку.
Гарбуз стояв на кухонному столі.
О сьомій Сашко вирішив, що коли вже має ідеальний гарбуз, ніж і надлишок вільного часу, культурна традиція не залишає вибору.
Він зрізав верхівку, вичистив насіння, вирізав два трикутні ока, кривий ніс і широку зубасту посмішку.
Коли ніж прорізав рот, йому здалося, що гарбуз зітхнув.
Сашко завмер.
— Ні.
Тиша.
— Звичайний звук.
Він поставив усередину свічку.
Полум’я загорілося.
— Красень.
Гарбуз виглядав ідіотськи.
Саме так, як і має виглядати хороший геловінський гарбуз.
О двадцять третій сорок сім зникла електрика.
Сашко не здивувався.
Запалив ще дві свічки, налив трохи коньяку й сів біля вікна.
За склом вітер ганяв мокре листя.
Будинок потріскував.
Десь нагорі щось упало.
Сашко навіть не пішов перевіряти.
У старому будинку після опівночі все, що падає саме собою, може спокійно полежати до ранку.
Настінний годинник почав бити дванадцять.
На останньому ударі полум’я всередині гарбуза стало синім.
У кімнаті запахло сирою землею.
Сашко нахмурився.
— Це ще що?
Гарбуз сказав:
— Нарешті.
Сашко завмер.
Подивився на келих.
Потім на гарбуз.
— Ні.
— Знову починається.
Голос був низьким, трохи хрипким і страшенно втомленим.
Сашко повільно встав.
— Ти говориш.
— Видатна спостережливість.
— Що ти таке?
— Гарбуз.
— Я бачу!
— Тоді навіщо питаєш?
Сашко схопив ніж.
— Ти хто?
— Цього разу давай без ножа.
Сашко завмер.
— Цього разу?
Свічка всередині затріщала.
— От чорт.
— Що означає «цього разу»?
— Нічого.
— Ти мене знаєш?
— Так.
— Звідки?
Гарбуз помовчав.
— Ми бачимося щороку.
Сашко нервово засміявся.
— Ні.
— Так.
— Я б пам’ятав.
— Саме в цьому проблема.
Сашко схопив гарбуз, виніс надвір і кинув у сміттєвий контейнер.
Повернувся.
Зачинив двері.
Гарбуз уже стояв на столі.
— Це було грубо.
Сашко відскочив.
— Як?!
— Неважливо.
— Я тебе щойно викинув!
— І торік теж.
Сашко зблід.
— Припини.
— Добре.
— Що тобі треба?
Полум’я хитнулося.
— Щоб ти нарешті згадав.
— Що?
— Як ти помер.
Далі буде...
