Спочатку:
На сторінку книги
— Ти казав, одного разу я майже все згадав.
— Дванадцятого року.
— Покажи.
— Я не можу показувати спогади.
— Але вони повертаються, коли ти говориш.
— Тоді слухай.
Гарбуз розповідав повільно.
Тієї ночі Сашко не тікав.
Він сидів на ґанку.
Дощ ішов сильніше.
Гарбуз стояв біля його ноги.
— Я вже знав, що мертвий? — запитав Сашко.
— Так.
— Імена?
— Майже всі.
— Миколу?
— Ні.
— Чому?
— Ти боявся згадати обличчя.
Спогад почав оживати.
Сашко сидить.
Інший гарбуз — менший, із одним круглим оком і одним трикутним.
— Жахливо, — пробурмотів теперішній Сашко.
— Я не хотів казати.
У спогаді Сашко плаче.
Не голосно.
Просто сидить і дивиться на дорогу.
— Я не хочу знову помирати, — каже він.
Гарбуз відповідає:
— Ти вже мертвий.
— Це не допомагає.
— Я знаю.
— Ти завжди такий безкорисний?
— У мене немає рук.
Сашко зі спогаду сміється крізь сльози.
Потім на дорозі з’являється чоловік.
Силует.
Кульгава хода.
Сашко починає тремтіти.
— Знаю його.
— Назви ім’я.
— Не можу.
— Назви.
Чоловік підходить ближче.
— Не можу!
— Сашко!
І тоді він тікає.
Теперішній Сашко відкрив очі.
— Куди?
— У будинок.
— А потім?
— Сховався у ванній.
— Серйозно?
— Не найкращий твій рік.
— І він знайшов мене.
— Так.
— Як убив?
— Ти справді хочеш знати?
Сашко подумав.
— Ні.
— Розумне рішення.
— Чому я завжди тікаю?
— Бо щоразу, коли починаєш пам’ятати смерть, відчуваєш її знову.
Сашко мовчав.
— Зараз теж відчую?
— Мабуть.
— «Мабуть»?
— Добре, так.
— Чудово.
Він потер обличчя.
— А якщо цього разу я не втечу?
— Не знаю.
— Ти жартуєш.
— Ми ще не пробували.
— Сімнадцять років — і жодного разу?
— Ти завжди доходив до цього моменту й тікав.
— Значить, сьогодні зробимо інакше.
— Це ти теж говорив.
— І?
— Потім тікав.
— Дякую за підтримку.
— Я реалістичний гарбуз.
