Раді Вас бачити!

Близько четвертої небо почало змінюватися.

Спочатку Сашко подумав, що це туман.

Потім побачив тонку сіру смугу над дахами.

— Почалося.

— Так.

Будинки навколо стали нечіткими.

Не зникали.

Просто втрачали вагу.

Наче ніч більше не могла їх утримувати.

Сашко підняв руку.

Крізь пальці просвічував ґанок.

— Схоже, я справді йду.

— Схоже.

— А вони?

— Думаю, теж.

— Думаєш?

— Ти заборонив мені казати…

— Добре, мовчи.

За дахами з’явилося світло.

Не сонце ще.

Лише обіцянка.

Сашко раптом відчув страх.

Не той, що від Миколи.

Інший.

— А якщо там нічого немає?

— Де?

— Після.

— Не знаю.

Сашко подивився на нього.

— Цього разу дозволяю.

— Дякую.

— Я серйозно.

— Я теж.

— Мені страшно.

— Знаю.

— Ти ж казав, що люди повинні пам’ятати мертвих.

— Так.

— А мене хтось пам’ятає?

Гарбуз замовк.

Сашко дивився на схід.

— Напевно, ні.

— Я пам’ятаю.

— Ти гарбуз.

— Дуже образливо.

Сашко усміхнувся.

— Дякую.

— І ще земля.

— Ще краще.

— Може, цього достатньо.

Сашко подумав.

— Може.

Над дахами показався край сонця.

Вперше за сімнадцять років він побачив перше листопада.

Світло торкнулося його руки.

Пальці стали майже прозорими.

— Дивно.

— Що?

— Я завжди ненавидів листопад.

— Люди починають цінувати речі після смерті. Не дуже ефективна система.

— Ти точно гарбуз?

— Не починай.

Сашко подивився на будинок баби Галі.

— Вона була серед них?

— Ні.

— Шкода.

— Нічого не шкода.

— Чому?

— Вона б стояла тут і повторювала: «Я ж казала».

Сашко засміявся.

Дуже тихо.

— Це правда.

Сонце піднімалося.

Він відчув тепло.

Справжнє.

Не уявне.

Не повторене з чужого спогаду.

— Чому ти пам’ятав мене краще за інших?

— Ти закопаний дуже близько.

— Оце романтика.

— Я намагався підібрати момент.

Сашко подивився на його криву посмішку.

— І що буде з тобою?

— Зі мною?

— Так.

— Згнию.

Сашко кліпнув.

— Серйозно?

— А чого ти очікував? Що перетворюся на прекрасного принца?

— Хоча б на карету.

— Дискримінаційний стереотип щодо гарбузів.

Сашко засміявся.

Руки майже зникли.

— Дякую.

Гарбуз мовчав.

— Серйозно.

— Знаю.

— І вибач за ніж.

— Який саме?

— Сьогоднішній.

— Прийнято.

— І за сокиру.

— Яку саме?

— Першого року.

— Уже краще.

— І за вогонь.

— Це було особливо неприємно.

— І за поховання.

— А от це було просто образливо.

Сашко посміхнувся.

— Якщо ми ще зустрінемося…

— Не смій.

— Я хотів сказати, що виріжу менший рот.

— Ти жахлива людина.

— Уже ні.

Гарбуз замовк.

Сашко теж.

Світло стало білим.

Будинок.

Двір.

Вулиця.

Усе розчинилося.

Останнім, що Сашко почув, був голос гарбуза:

— І зуби рівніші зроби.

Потім уперше за сімнадцять років настало перше листопада.