Раді Вас бачити!

О другій нуль п’ять загавкав пес.

Один раз.

Потім замовк.

Сашко встав.

Руки тремтіли.

— Він уже близько?

— Так.

— Звідки знаєш?

— Земля.

— Знову вона.

— Вона дуже корисна, якщо люди перестають закопувати в ній секрети.

Сашко пішов до будинку.

— Куди?

— По зброю.

— Ні.

— Чому?

— Дев’ятого року в тебе була рушниця.

— І?

— Ти прострелив двері, стіну і майже мене.

— Його?

— Ні.

— Чудово.

— Зброя не працює.

— А ніж?

— Сьомого року.

— Сокира?

— Першого.

— Лопата?

— Четвертого.

— Я що, перебрав увесь господарський магазин?

— Майже.

Сашко залишився на ґанку.

— Тоді що?

— Імена.

— Ти впевнений?

— Ні.

Сашко подивився на нього.

— Я тебе зараз…

— Але щороку, коли ти згадуєш когось із них, він стає слабшим.

— Микола?

— Так.

— Чому?

— Можливо, тому що він живе в забутті.

— А можливо?

— Що ти зробиш, якщо я скажу «не знаю»?

— Наступного року виріжу тобі дуже маленький рот.

— Це жорстоко.

Настінний годинник усередині будинку почав бити.

Один удар.

Другий.

— Це друга?

— Ні.

Третій.

Четвертий.

Сашко відчув запах мокрого листя.

П’ятий.

Шостий.

Свічка в гарбузі згасла.

Темрява.

Сьомий.

На вулиці почулися кроки.

Восьмий.

Правий.

Лівий.

Пауза.

Дев’ятий.

Сашко впізнав ритм раніше, ніж людину.

Десятий.

Щось усередині пам’яті відчинилося.

Літній день.

Чоловік ремонтує паркан.

«Сашко, передай молоток».

Одинадцятий.

Руки в землі.

Пачка дешевих цигарок.

Дванадцятий.

Чоловік біля труни батька.

«Якщо щось треба — звертайся».

Тринадцятий.

Годинник замовк.

На дорозі стояв силует.

— Котра? — прошепотів Сашко.

— 02:13.

Чоловік наблизився.

Старий.

Високий.

Темне пальто.

Праву ногу трохи волочить.

Сашко прошепотів:

— Микола Гнатюк.

Чоловік зупинився.

Підняв голову.

У світлі місяця Сашко побачив обличчя.

Микола.

Старший, ніж у його спогадах.

Але той самий.

Доброзичливі очі.

Високе чоло.

Тонкі губи.

Той, хто приносив яблука.

Той, хто ремонтував дахи.

Той, хто допомагав людям тягати меблі.

— Згадав, — сказав Микола.

Голос був звичайним.

Це було найстрашніше.

— Це ти.

— Я.

— Людмила.

Микола не відповів.

— Олена.

Тиша.

— Артем.

Микола зробив крок.

— Не треба.

Сашко відчув страх.

Старий знайомий страх.

Той, через який шістнадцять разів тікав.

— Ніна.

Микола зупинився.

— Ти нічого не розумієш.

— Богдан.

— Вони всі були…

— Степан.

— Замовкни.

— Марина.

Обличчя Миколи сіпнулося.

— Не вимовляй її ім’я.

— Юрій.

Шкіра на руках старого стала блідою.

— Ігор.

Гарбуз тихо промовив:

— Не зупиняйся.

Микола рушив швидше.

Сашко хотів відступити.

Ноги вже майже зробили це.

І тоді перед очима повернулася Марина.

Не обличчя.

Пальці.

Земля.

Він залишився на місці.

— Олена Кравець.

Микола простягнув руку.

Відстань між ними скоротилася.

— Вона сама прийшла, — сказав він.

Сашко завмер.

— Що?

— Олена. Сама прийшла до мене.

— Бо шукала сестру.

— Вона погрожувала.

— Тобі?

— Поліцією.

— І ти її вбив.

— Вона не залишила вибору.

Сашко відчув, як щось холодне змінюється на лють.

— Завжди є вибір.

— Ти був молодим. Ти нічого не знаєш.

— Я знаю достатньо.

— Людмила шантажувала мене.

— За що?

Микола замовк.

— За що?!

— Побачила.

— Що?

Старий подивився на гарбуз.

— Те, чого не мала бачити.

Сашко раптом зрозумів.

— До Людмили вже хтось був.

Микола зблід.

Гарбуз затремтів.

— Сашко…

— Вона побачила щось.

— Замовкни.

— Ти вже когось убив.

— Замовкни!

Навколо стало холодніше.

Сашко побачив білий аркуш на стовпі.

Старий спогад.

Він маленький.

Стоїть поруч із матір’ю.

На аркуші фотографія молодої дівчини.

Темне волосся.

Очі.

Великі чорні літери:

ЗНИКЛА БЕЗВІСТИ.

— Катерина…

Микола відступив.

— Ні.

— Катерина.

— Ти не пам’ятаєш.

— Я бачив оголошення.

— Усі бачили.

— Мама говорила про неї.

Микола рушив до нього.

Різко.

Швидко.

Сашко відступив.

Раз.

Ще раз.

Гарбуз закричав:

— Не тікай!

Сашко зупинився.

Микола вже був за два метри.

— Прізвище! — крикнув гарбуз.

— Не пам’ятаю!

— Згадай!

— Не можу!

Микола посміхнувся.

— Бачиш? Земля теж забуває.

Сашко відчув удар пам’яті.

Баба Галя.

Спекотний день.

Вона розмовляє з його батьком біля паркану.

— Шевченкова дівчина так і не знайшлася.

Сашко вдихнув.

— Катерина Шевченко.

Микола зупинився.

Усі вікна на вулиці спалахнули одночасно.

Не електричним світлом.

Теплим.

Жовтим.

Наче за кожним хтось запалив свічку.

Микола закричав.

Його голос змінився.

Не став демонічним.

Навпаки.

Став слабким.

Людським.

— Вона була випадковістю!

— Людмила теж?

— Вона хотіла грошей!

— Артем?

— Він побачив!

— Марина?

Микола замовк.

— Марина?!

— Вона не повинна була прокинутися.

Сашко відчув, як нудота змішалася з люттю.

— Ти закопав її живою.

— Я думав…

— Ти закопав її живою!

Микола кинувся вперед.

Сашко не тікав.

Перший раз за сімнадцять років.

У момент, коли рука старого майже торкнулася його грудей, Сашко назвав:

— Катерина Шевченко.

Рука стала прозорою.

— Людмила Воронова.

Пальці розсипалися на сухе листя.

— Артем Соловей.

Тріщини пішли по обличчю.

— Ніна Бойко.

— Замовкни!

— Богдан Левченко.

Ще одне вікно спалахнуло сильніше.

— Степан Коваль.

— Ти нічого не зміниш!

— Марина Ткаченко.

Микола впав на коліно.

— Юрій Мельник.

— Вони мертві!

— Ігор Романюк.

— Мертві!

— Олена Кравець.

Сашко подивився йому прямо в очі.

— Так.

Микола застиг.

— Вони мертві.

Навколо стояла тиша.

— Але вони були.

Старий мовчав.

— Вони жили. Мали імена. Людей, які їх чекали. Речі, які любили. Сміялися. Боялися. Купували дурні подарунки. Ховали пляшки. Лаяли котів. І ти не можеш зробити так, щоб їх ніколи не було.

Обличчя Миколи почало розпадатися.

— Тебе теж ніхто не пам’ятає.

Сашко усміхнувся.

— Гарбуз пам’ятає.

— Це гарбуз.

— Не перебивай мого єдиного свідка.

Навіть зараз гарбуз тихо сказав:

— Нарешті трохи поваги.

Микола подивився на нього.

Потім на Сашка.

— Думаєш, тепер підеш?

— Не знаю.

— І якщо ні?

Сашко подумав.

— Тоді наступного року знову зустрінемося.

Гарбуз:

— Ні, дякую.

Сашко майже засміявся.

Микола розсипався.

Не вибухнув.

Не провалився в землю.

Просто став сухим листям.

Вітер підхопив його.

Поніс дорогою.

Через паркани.

До темряви.

На кілька секунд над містечком запала абсолютна тиша.

Потім одне вікно згасло.

Сашко рахував.

Друге.

Третє.

Четверте.

Десять.

Коли згасло останнє, він прошепотів:

— Катерина.

Гарбуз мовчав.

— Ти її не пам’ятав?

— Майже ні.

— Чому?

— Вона лежить далеко.

— Де?

— Не знаю.

Сашко вже відкрив рот.

— Не смій.

— Мовчу.