Спочатку:
На сторінку книги
Сашко довго дивився на нього.
— Я живий.
— Складне питання.
— Не складне.
Він приклав пальці до шиї.
Спочатку нічого.
Потім відчув слабкий удар.
— Є.
— Якщо тобі так спокійніше.
— Я живий.
— Добре.
— Не говори «добре» таким тоном.
— Яким?
— Наче лікар дивиться на аналізи й каже, що вони «цікаві».
— Я гарбуз. У мене немає медичної ліцензії.
Сашко сів.
Коньяк раптом здався дуже хорошою ідеєю.
— Починай спочатку.
— Це довго.
— У мене, схоже, вільна ніч.
— І це теж спірне твердження.
— Хто ти?
— Не знаю.
— Ти говориш, телепортуєшся, пам’ятаєш минулі роки й не знаєш, хто ти?
— Саме так.
— Дуже зручно.
— Думаєш, мені видали інструкцію? Максимум — «поливати раз на три дні».
Сашко криво посміхнувся.
— Тоді що ти знаєш?
Гарбуз замовк.
— Земля пам’ятає.
— Що?
— Те, що люди дуже старанно забувають.
— Поясни нормально.
— Нормально не вийде.
Свічка всередині стала тихішою.
— Люди думають, що пам’ять живе тільки в голові. Але дерево пам’ятає посуху в кільцях. Камінь — вогонь у тріщинах. Вода — русло. Земля пам’ятає те, що в неї кладуть.
— Насіння?
— Так.
— Сміття?
— Так.
Сашко вже знав наступне слово.
— Тіла?
— Особливо тіла.
У кімнаті знову запахло мокрим чорноземом.
— І ти це відчуваєш?
— Я ріс тут багато років.
— Один сезон.
— Не зовсім. Щороку нова рослина. Новий гарбуз. Але щось залишається.
— Пам’ять?
— Так.
— Як?
— Не знаю.
Сашко закотив очі.
— Починається.
— Ти хотів правду, а не технічну документацію.
Гарбуз помовчав.
— Коріння входить у землю. Торкається того, що залишили інші. Кісток. Попелу. металу. Іноді навіть сліз. І щось переходить далі.
— Спогади?
— Не зовсім. Відбитки. Шматки. Страх без причини. Ім’я без обличчя. Запах парфумів. Остання думка.
Сашко відчув, як стало холодніше.
— Ти чуєш мертвих?
— Ні.
— Бачиш?
— Ні.
— Тоді що?
— Пам’ятаю те, що пам’ятає земля.
— Звучить як дуже поганий рекламний слоган.
— Я сімнадцять років спілкуюся переважно з тобою. Моє красномовство деградувало.
Сашко налив ще коньяку.
— Доведи.
— Пам’ятаєш Петра з третього будинку?
— Того, який запевняв дружину, що кинув пити?
— Він ховав пляшки на городі.
— Це всі підозрювали.
— За старою грушею. Тридцять сантиметрів униз. Дві пляшки.
Сашко глянув у вікно.
— Серйозно?
— Перевір.
Через десять хвилин він уже копав під старою грушею.
Лопата дзенькнула.
У землі лежали дві запечатані пляшки горілки.
На одній навіть збереглася вицвіла етикетка.
Сашко підняв пляшку.
— Звідки ти знав?
— Земля пам’ятає.
— Це міг знати Петро.
— Петро помер дев’ять років тому.
Сашко мовчав.
Гарбуз продовжив:
— Баба Галя одного разу поховала кота Семена.
— Пам’ятаю Семена. Огидна тварюка.
— Вона поховала не Семена.
Сашко нахмурився.
— Як це?
— Знайшла мертвого кота біля дороги, вирішила, що її. Поховала з рушником і маленьким хрестиком. Наступного ранку справжній Семен повернувся додому.
Сашко пирснув.
— Не може бути.
— Перші три години вона вважала це воскресінням.
— А потім?
— Семен украв ковбасу, і вона вирішила, що Господь не став би повертати його без виправлення характеру.
Сашко засміявся.
По-справжньому.
Майже забувши, що стоїть серед ночі на чужому городі з говорячим гарбузом.
— Я пам’ятаю, як він нападав на листоношу.
— Земля теж пам’ятає.
— Кіт був настільки злий, що навіть ґрунт травмувався?
— Приблизно.
Сашко ще кілька секунд сміявся.
Потім помітив, що гарбуз замовк.
— Що?
— Далі вже не смішно.
Усмішка зникла.
— Говори.
— Від груші три метри ліворуч.
— Що там?
— Людина.
Сашко завмер.
— Яка людина?
— Мертва.
— Дуже смішно.
— Я попереджав.
Він не хотів копати.
Але копав.
Перші сантиметри давалися легко. Земля була мокра й м’яка. Потім лопата зачепила коріння.
Сашко зупинився.
— Якщо там нічого немає…
— Будеш дуже щасливий.
— А якщо є?
— Уже не будеш.
Ще один удар.
Метал ковзнув по чомусь твердому.
Сашко відкинув землю руками.
Побачив білу кістку.
Спочатку переконав себе, що тварина.
Потім відкрився край черепа.
Він відскочив.
Лопата впала.
— Боже…
Гарбуз мовчав.
Сашко опустився навколішки.
— Це справжнє?
— Так.
— Ти знав.
— Так.
— Скільки вона тут лежить?
— Більше двадцяти років.
Сашко відчув у роті металевий присмак.
Поруч із рештками щось блиснуло.
Він обережно витяг тонкий браслет із маленьким півмісяцем.
На звороті були літери:
Л.В.
І раптом перед очима спалахнула картинка.
Сонячний день.
Невеликий магазин.
Світловолоса жінка стоїть біля входу й сміється.
На ній синя сукня.
У руці пакет із яблуками.
Хтось ізсередини гукає:
— Людо!
Видіння зникло.
Сашко мало не впав.
— Людмила.
— Так.
— Людмила Воронова.
— Так.
— Вона працювала в магазині.
— Пам’ятаєш.
— Вона зникла.
— Так.
Сашко раптом почув власний дитячий голос.
«Мамо, а Люда ще повернеться?»
Потім голос матері:
«Кажуть, поїхала до сестри».
Він подивився на кістки.
— Не поїхала.
— Ні.
— Хто її вбив?
— Не знаю обличчя.
— Але знаєш щось.
— Чоловік. Важка хода. Одна нога ступала інакше. Перед тим вони сперечалися.
— Про що?
— Гроші.
— Які?
— Не знаю.
Сашко подивився на темні будинки.
— І ніхто не знайшов її.
— Люди добре шукають лише там, де очікують знайти.
— А тут?
— Тут усі вирішили, що вона поїхала.
— Так просто?
— Людина зникає значно легше, ніж вам здається.
Ця фраза прозвучала надто спокійно.
Сашко піднявся.
— Скільки їх?
Гарбуз не відповів.
— Скільки людей у землі?
— У цьому районі?
— Так.
— Дев’ять, яких я пам’ятаю добре.
— Дев’ять?!
— Можливо, більше.
— Хто це зробив?
— Ти маєш згадати.
— Просто скажи!
— Торік я сказав.
Сашко завмер.
— І?
— Ти не повірив.
— А потім?
— Утік.
— Куди?
— У підвал.
— І що?
Гарбузове світло тремтіло.
— Там тебе вбили.
Сашко схопив лопату.
— Я не збираюся це слухати.
— Знаю.
— Я йду додому.
— Знаю.
Він зробив кілька кроків.
— Сашко.
— Що?!
— Подивися на годинник.
Сашко опустив погляд.
На зап’ясті був старий механічний годинник, подарований батьком.
Стрілки стояли.
00:17.
— Він давно зламаний.
— Так.
— І що?
— Твій справжній годинник лежить під будинком.
Сашко повільно повернув голову.
— Що?
— У підвалі.
— Чому?
Гарбуз відповів:
— Бо він досі на руці твого тіла.
