Спочатку:
На сторінку книги
На вулиці Сашко зупинився лише біля хвіртки.
Вдихав холодне повітря великими ковтками, хоча вже знав, що не мусить.
Гарбуз стояв на сходах.
— Ти забув мене.
Сашко повернувся.
— Як ти…
— Неважливо.
— Я залишив тебе в підвалі!
— Ми вже пройшли етап здивування телепортацією.
— Ненавиджу тебе.
— Це проходить приблизно до третьої.
Сашко сів на лавку.
— Сімнадцять років.
— Так.
— Я щороку прокидаюся?
— Так.
— Щороку знаходжу тебе?
— Так.
— І нічого не пам’ятаю?
— Майже нічого.
— А ти пам’ятаєш усе?
— Так.
Сашко дивився в темряву.
— Розкажи один рік.
— Навіщо?
— Хочу знати, що це правда.
— Ти щойно розкопав власний скелет.
— Розкажи.
Гарбуз замовк.
— Другий рік, — сказав він нарешті.
— Чому другий?
— Бо він був особливо дурний.
— Дякую.
— Ти знайшов мене приблизно так само. Тільки тоді вирізав квадратні очі.
— Я ніколи не вирізав би квадратні очі.
— Саме тому я пам’ятаю цей жах.
Сашко мовчав.
І раптом у голові щось ворухнулося.
Кухня.
Інший гарбуз.
Криві квадратні отвори.
Власний голос:
«Ти демон».
Гарбуз:
«Я овоч».
Власні руки беруть каністру.
Сашко здригнувся.
— Я бачу.
— Що?
— Вогонь.
Спогад розкрився.
Він стояв посеред двору.
Гарбуз лежав у старому металевому тазику.
Сашко поливав його бензином.
— Ти не повернешся.
— Дуже зріла стратегія, — відповідав гарбуз.
Сірник.
Полум’я.
Гарбуз загорівся.
Спершу мовчав.
Потім заверещав:
— О, ТЕПЕР ТИ МЕНІ РОТ ЗАЛИШИВ?!
Сашко з того спогаду відскочив.
— Ти кричав?
— Дуже.
— І що далі?
— Ти злякався й залив мене водою.
— Чому?
— Бо виявилося, що говорячий гарбуз, який горить і лається, страшніший за говорячий гарбуз без вогню.
Сашко мимоволі посміхнувся.
— А потім?
— Ми дійшли до підвалу.
Усмішка зникла.
— Я побачив тіло?
— Так.
— І що?
— Не повірив.
— Як можна не повірити власному скелету?
— Ти вирішив, що це хтось дуже схожий на тебе.
— Серйозно?
— Людський мозок неймовірно винахідливий, коли правда йому не подобається.
Спогад продовжився.
Сашко стоїть над кістками.
Каже:
«Це підставили».
Гарбуз:
«Хто?»
«Не знаю».
«Навіщо?»
«Не знаю».
«Чудовий план злочинця».
Сашко з теперішнього закрив очі.
— Я побіг.
— Так.
— Куди?
— На дорогу.
— І?
— Ти йшов майже годину.
— Вийшов із міста?
— Побачив знак із назвою міста.
— Який?
— На в’їзді.
— Тобто…
— Ти вийшов із міста й одночасно зайшов у нього.
— Неможливо.
— Це слово сьогодні вже трохи зносилося.
Сашко згадав.
Дорога.
Темрява.
Порожні поля.
Він іде.
Довго.
Потім попереду з’являється знак.
Той самий, який був позаду.
Назва міста.
Стрілка.
Сашко обертається.
Позаду теж місто.
— А потім він прийшов, — сказав гарбуз.
Спогад урвався.
— Микола?
— Тоді ти ще не згадав ім’я.
— Він убив мене?
— Так.
— Як?
Гарбуз помовчав.
— Машиною.
Сашко кліпнув.
— Машиною?
— Ти стояв посеред дороги й кричав, що це сон.
— І?
— Він довів протилежне.
— Дуже дотепно.
— Мені теж тоді не було смішно.
Сашко подивився на гарбуз.
— Ти теж помираєш щоразу?
— Ні.
— Що з тобою відбувається після світанку?
— Не знаю.
— Знову?
— Для мене є тільки ніч. Потім провал. Потім ти знову тягнеш мене з городу.
— І щоразу ріжеш?
— Так.
— Боляче?
Гарбуз замовк.
— Боляче?
— Так.
Сашко повільно опустив очі.
— Ти ніколи не казав.
— Казав.
— І?
— Ти вирішував, що я маніпулюю.
— Вибач.
— Це нове.
— Що?
— Раніше до вибачень ми доходили ближче до третьої.
