Раді Вас бачити!

Через рік до старого будинку приїхала молода пара.

Будинок продали дешево.

Надто дешево.

Рієлтор пояснив це поганою дорогою, занедбаним районом і необхідністю ремонту.

Про людські останки, знайдені навесні в кількох садах, він згадувати не став.

Розслідування тривало місяцями.

Почалося воно випадково.

Нові власники сусідньої ділянки вирішили викорчувати стару грушу й викликали техніку. Робітник побачив у землі кістку.

Поліція перекопала ділянку.

Потім ще одну.

Потім третю.

Слідчі знайшли архівні заяви про зникнення людей, які десятиліттями вважалися такими, що поїхали, втекли, потонули або просто почали нове життя.

Десять людей нарешті отримали імена.

Людмила Воронова.

Катерина Шевченко.

Артем Соловей.

Ніна Бойко.

Богдан Левченко.

Степан Коваль.

Марина Ткаченко.

Юрій Мельник.

Ігор Романюк.

Олена Кравець.

У підвалі старого будинку знайшли ще одне тіло.

Олександра Кравченка.

Чоловіка, який сімнадцять років тому нібито залишив місто.

Серед його речей лежав зламаний годинник.

Стрілки стояли на 00:17.

Поліція пов’язала більшість убивств із Миколою Гнатюком, давно померлим місцевим мешканцем.

У його колишньому гаражі знайшли речі кількох жертв.

Старі фотографії.

Документи.

Жіночий гребінець.

Дитячий велосипедний дзвінок.

Чужі ключі.

І коробку з газетними вирізками.

Газети кілька тижнів називали його «тихим убивцею з доброї вулиці».

Сусіди давали інтерв’ю.

Хтось говорив:

— Ніколи б не подумав.

Хтось:

— Він завжди допомагав.

Хтось:

— Такий ввічливий чоловік.

Баба Галя, якби була жива, напевно сказала б щось дуже неприємне й дуже точне.

Потім з’явилися нові новини.

Про старе містечко забули.

Тридцять першого жовтня молода жінка вийшла на город.

— Максиме!

— Що?

— Іди сюди!

Серед сухої трави лежав гарбуз.

Невеликий.

Круглий.

Яскраво-помаранчевий.

Навколо нього не було жодної живої лози.

Максим підняв його.

— Дивний.

— Чому?

— Теплий.

— Сонце нагріло.

Максим подивився на сіре небо.

— Яке?

Жінка засміялася.

— Забирай. На Геловін виріжемо.

— Трикутні очі?

— Обов’язково.

— І великий рот.

На мить Максимові здалося, що гарбуз у його руках здригнувся.

— Ти відчув?

— Що?

— Нічого.

Вони поклали його в багажник.

Машина рушила.

Проїхала повз старий магазин.

Повз будинок баби Галі.

Повз грушу, якої вже не було.

Повз місце, де колись стояв Микола Гнатюк і говорив сусідам, що завжди готовий допомогти.

За вікном почався дощ.

Кілька хвилин у багажнику було тихо.

Потім із темряви пролунав дуже втомлений голос:

— Тільки не рот.

Пауза.

— І, якщо можна, цього разу нормальні зуби.