Спочатку:
На сторінку книги
— Чому ти допомагаєш мені? — запитав Сашко.
Свічка всередині гарбуза тремтіла.
— Бо ти не єдиний.
— Жертви?
— Так.
— Вони такі самі, як я?
— Ні.
— Чому?
— Не знаю.
Сашко тільки глянув.
— Добре. Добре. Мовчу.
Гарбуз повернувся в бік покинутих городів.
— Вони залишилися в землі. Не як привиди. Як сліди. Спогади без людини.
— І ти їх відчуваєш.
— Так.
— Розкажи.
— Навіщо?
— Якщо я маю вимовити їхні імена, хочу знати, кого називаю.
Гарбуз довго мовчав.
Потім почав.
— Артем.
Сашко чекав.
— Йому було п’ятнадцять. Він постійно жував м’ятну гумку.
— Ти пам’ятаєш запах?
— Земля пам’ятає обгортки. Він кидав їх біля старої зупинки.
Перед очима Сашка спалахнув худий хлопець на велосипеді.
— Я його бачив.
— Можливо.
— Що сталося?
— Артем побачив щось біля гаражів. Побіг. Його наздогнали.
— Микола?
— Так.
— Ти впевнений?
— Його хода.
Сашко запам’ятав ім’я.
— Далі.
— Ніна Бойко. Сорок два. Медсестра.
Сашко одразу згадав жінку в білому халаті.
— Вона робила мені уколи в дитинстві.
— Вона знала про Людмилу.
— Звідки?
— Не знаю. Але перед смертю повторювала її ім’я.
Сашко відчув холод.
— Тобто вона могла здогадатися.
— Можливо.
— Далі.
— Богдан Левченко. Двадцять сім. Приїхав ремонтувати дах у школі.
— Не місцевий?
— Ні.
— Чому його вбили?
— Він знайшов годинник.
— Який?
— Не знаю.
— Миколи?
— Можливо. На ньому була кров.
Сашко стиснув кулак.
— Далі.
— Степан Коваль. Шістдесят один.
— Пам’ятаю.
Старий рибалка.
Завжди пах тютюном.
— Він усім говорив, що поїде до сина.
— Не поїхав.
— Так.
— Чому?
— Бачив, як уночі хтось переносив тіло.
— І нікому не сказав?
— Хотів. Не встиг.
Сашко відчув, як усередині росте лють.
До цього жертви були кістками.
Іменами.
Тепер ставали людьми.
— Марина Ткаченко, дев’ятнадцять.
Гарбуз затих.
— Що?
— Її я пам’ятаю найкраще.
— Чому?
— Вона довго була жива під землею.
Сашко перестав дихати.
— Що?
— Він думав, що вона померла.
— Ні.
— Так.
— Не треба.
— Ти попросив.
Сашко стиснув щелепи.
— Розкажи.
— Вона прокинулася, коли вже була засипана. Намагалася вибратися.
— Досить.
— Земля пам’ятає її пальці.
— Досить!
Гарбуз замовк.
Сашко відійшов до паркану.
Його нудило.
Хоча, мабуть, мертвих нудити не повинно.
— Чому ти ніколи не змусив когось іншого знайти їх?
— Я говорю лише цієї ночі.
— І лише зі мною?
— Поки що.
— Чому?
— Можливо, тому що твоє тіло найближче до коріння.
— Знову романтика.
— Можливо, тому що ти бачив убивцю.
— А можливо?
— Ти теж частина цієї землі.
Сашко повернувся.
— Я не хочу бути частиною землі.
— Ніхто не хоче. Але в людей дивна звичка закінчувати саме там.
— Далі.
— Юрій Мельник. Тридцять чотири. Таксист.
— Його машину знайшли біля річки.
— Без нього.
— Казали, втопився.
— Не втопився.
— Ігор Романюк.
— Вік?
— Не знаю.
— Чому?
— Він був тут недовго. Приїхав на кілька днів.
— І теж щось побачив?
— Ні.
— Тоді чому?
Гарбуз замовк.
— Чому?
— Мабуть, просто не пощастило.
Це було найгіршою відповіддю.
Сашко повільно сів.
— А Олена?
Свічка хитнулася.
— Олена Кравець.
Сашко завмер.
— Кравець?
— Так.
— Це моє прізвище.
— Знаю.
— Вона родичка?
— Ні.
Сашко видихнув.
— Просто збіг.
— Так.
— Що вона робила тієї ночі?
— Шукала Марину.
— Вони були знайомі?
— Старша сестра.
Сашко заплющив очі.
Тепер червоний шарф став ще страшнішим.
— Вона знала.
— Так.
— І прийшла до Миколи.
— Так.
— Одна?
— Так.
— Чому?
— Можливо, думала, що він допоможе.
Сашко засміявся без радості.
— Бо він усім допомагав.
— Так.
— Ремонтував паркани.
— Так.
— Носив яблука.
— Так.
— Підвозив людей.
— Так.
— А потім закопував їх.
Гарбуз не відповів.
— Людмила була першою?
— Першою, кого я добре пам’ятаю.
— Це не те саме.
— Ні.
Сашко насторожився.
— Ти казав, можливо, жертв більше.
— Так.
— Є хтось до Людмили?
— Є слід.
— Який?
— Дуже слабкий.
— Ім’я?
— Немає.
— Стать?
— Дівчина.
— Вік?
— Молода.
— Де?
— Не знаю. Коріння лише торкалося краю місця, де вона лежала.
Сашко відчув, як щось заворушилося в пам’яті.
Фотографія.
Стовп.
Білий аркуш.
Чорні літери.
Але картинка зникла.
— Я щось знаю.
— Що?
— Не пам’ятаю.
— Згадаєш.
— До другої тринадцять?
— Було б непогано.
Сашко подивився на годинник.
01:56.
— У нас сімнадцять хвилин.
— Так.
