Спочатку:
На сторінку книги
— Ні.
Сашко сказав це тихо.
Не гарбузові.
Собі.
Будинок стояв за кілька метрів.
Темні вікна.
Звичайний ґанок.
Двері, які він відчиняв щодня.
Підвал був усередині.
Він завжди не любив підвал.
Не міг пояснити чому.
Скільки себе пам’ятав, спускався туди лише вдень.
— Там нічого немає.
— Добре, — відповів гарбуз.
— Що «добре»?
— Не перевіряй.
— Ти спеціально це робиш?
— Торік спрацювало.
— Припини говорити «торік».
— Мені більше нема про що згадувати. Моє життя складається переважно з городу й твоїх невдалих рішень.
Сашко подивився на будинок.
— Де саме?
— Біля дальньої стіни.
— Ти вже водив мене туди?
— Багато разів.
— І я щоразу знаходив…
— Так.
— І щоразу забував?
— Так.
Сашко взяв гарбуз під пахву.
— Це звучить як дуже поганий серіал.
— Сімнадцятий сезон. Рейтинги падають.
У підвалі пахло вогкістю.
Сашко світив ліхтариком.
Полиці.
Старі банки.
Інструменти.
Ящики батькових речей.
Все знайоме.
На одній полиці стояла банка маринованих помідорів із написом батьковою рукою: «2008».
Сашко зупинився.
— Я пам’ятаю, як ми їх закривали.
— Ти був живий.
— Дякую за уточнення.
— Завжди радий.
Сашко поставив гарбуз на стару пральну машину.
Біля дальньої стіни стояла шафа.
Він відсунув її.
За нею бетон був світліший.
— Тут ремонтували підлогу?
— Після тебе.
Сашко підняв лопату.
Перший удар віддався глухим тріском.
Другий.
Третій.
На четвертому перед очима мигнуло.
Чоловічі черевики.
Чужі руки.
Шурхіт поліетилену.
Він хитнувся.
— Що?
— Нічого.
— Ти щось згадав.
— Я сказав — нічого.
Гарбуз замовк.
Під тонким бетоном почалася земля.
Сашко копав.
Спочатку швидко.
Потім повільніше.
Чим глибше ставав отвір, тим важчим ставало повітря.
Лопата вдарилася об щось.
Сашко опустився навколішки.
Розгріб землю.
Побачив тканину.
Темну.
Зотлілу.
Потім руку.
На зап’ясті лежав металевий годинник.
Стрілки зупинилися на 00:17.
Сашко перестав дихати.
Повільно підняв власну руку.
Такий самий корпус.
Та сама подряпина.
Той самий ремінець.
Він торкнувся годинника на кістці.
Холодний.
Справжній.
Потім торкнувся свого.
Теж відчувався справжнім.
— Ні…
Він почав відкидати землю руками.
— Не треба, — сказав гарбуз.
Сашко не слухав.
Плече.
Ребра.
Череп.
На рештках одягу збереглася металева пряжка ременя.
Сашко знав її.
Сам купував у двадцять три роки на ярмарку.
Продавець запевняв, що шкіра італійська.
Брехав.
Спогад був настільки безглуздим, що Сашко коротко засміявся.
— Це не я.
Гарбуз мовчав.
— Скажи, що це не я.
— Не можу.
— Тоді скажи хоч щось!
— Тебе звали Олександр Сергійович Кравченко. Тобі було тридцять два.
Сашко відступив.
— Мені сорок дев’ять.
— Ні.
— Я народився…
Він замовк.
Рік народження пам’ятав.
Вирахував.
Тридцять два.
Виходило тридцять два.
— Але ж…
— Ти сімнадцять років додавав їх до віку, хоча сам не змінювався.
Сашко торкнувся щоки.
— Я старію.
— Подивись у дзеркало.
Він не хотів.
У підвалі було старе дзеркало з тріщиною.
Сашко взяв його.
Освітив ліхтариком.
Обличчя.
Те саме, яке пам’ятав роками.
Не сорок дев’ять.
Ближче до тридцяти.
Він відкинув дзеркало.
Скло тріснуло.
— Ні.
— Сашко…
— Ні.
І тоді світ зламався.
Темрява.
Дощ.
Жіночий крик.
Сашко молодший.
Він стоїть біля вікна.
На столі ключі від машини.
Знову крик.
Він виходить.
За сусідським будинком рухається промінь ліхтарика.
Між деревами — чоловік.
На землі лежить жінка.
На шиї червоний шарф.
Чоловік копає яму.
Сашко відступає.
Наступає на гілку.
Хрускіт.
Чоловік піднімає голову.
І бачить його.
Спогад обірвався.
Сашко прийшов до тями на підлозі.
— Я бачив.
— Що?
— Жінку.
— Так.
— Червоний шарф.
— Так.
— Я завжди його бачу.
— Це не сон.
— Хто вона?
— Олена.
Сашко заплющив очі.
Нічого.
— Я її знав?
— Ні.
— А він?
— Побачиш.
Сашко подивився на власні останки.
— Він убив мене?
— Так.
— Тут?
— Ні.
— Тоді як…
— Приніс тіло.
— І закопав у моєму підвалі.
— Так.
— Чому?
— Бо знав, що тут ніхто не шукатиме.
Сашко стиснув зуби.
— Чому ніхто не помітив, що я зник?
— Помітили.
— І?
— Твоя машина зникла. Частина речей теж. Телефон знайшли далеко від міста. Усі вирішили, що ти поїхав.
— Я нікуди не збирався.
— Він зробив так, щоб це виглядало інакше.
— А друзі?
— Через кілька місяців перестали чекати.
— Робота?
— Ти працював віддалено. Написали заяву про звільнення від твого імені.
— Він?
— Думаю.
Сашко опустився на підлогу.
— Батьки?
— Їх уже не було.
Це він пам’ятав.
Мати померла від хвороби.
Батько — через два роки.
Будинок залишився йому.
Ніхто не чекав його за вечерею.
Ніхто не знав, коли він мав повернутися.
Зручна людина для зникнення.
Самотня.
— А що я робив усі ці роки?
— Нічого.
— Як це — нічого?
— Ти існуєш тільки цієї ночі.
Сашко повільно підняв голову.
— Що?
— З тридцять першого жовтня до світанку першого листопада.
— А решта року?
— Для тебе її немає.
— Але я пам’ятаю весну.
— Яку?
Сашко відкрив рот.
Закрив.
Хотів згадати конкретний весняний день.
Не зміг.
Літо?
Загальні картинки.
Сонце.
Сухий двір.
Ні однієї конкретної дати.
— Це…
Він притиснув долоню до грудей.
— Я їм.
— Ні.
— П’ю.
— Ні.
— Сплю.
— Так. Бо ніч повинна починатися з пробудження.
— Я дихаю.
— Коли згадуєш про це.
Сашко затримав подих.
Хвилина.
Нічого.
Дві.
Жодної потреби вдихнути.
Він різко ковтнув повітря.
— Ні!
Кинувся до сходів.
— Сашко!
— Відчепися!
Він вибіг надвір.
