Раді Вас бачити!

Було 02:41.

Сашко сидів на ґанку.

Гарбуз стояв поруч.

— Це все?

— Думаю.

— «Думаю» дозволено.

— Дякую.

Вони мовчали.

Порожня вулиця вже не здавалася зовсім порожньою.

Сашко дивився на будинки й думав про тих, хто колись тут жив.

Петра з його пляшками.

Бабу Галю.

Семена.

Людмилу.

Артема.

Ніну.

Марину.

Людей, яких знав.

Людей, яких майже не пам’ятав.

Людей, про яких ніколи не чув.

— Чому місто спорожніло? — запитав він.

— Люди їхали.

— Через убивства?

— Не тільки.

— А через що?

— Міста теж помирають.

— Як люди?

— Повільніше.

Сашко подивився на порожній магазин.

— Завод закрився.

— Так.

— Молодь поїхала.

— Так.

— Старі померли.

— Так.

— А я думав, що тут живу.

— Так.

— Абсурд.

— Люди часто називають життям те, що насправді просто повторюється.

Сашко глянув на нього.

— Для овоча ти сьогодні дуже філософський.

— До світанку залишилося мало часу. Треба використати весь бюджет мудрості.

— Ти знаєш, що буде після світанку?

— Ні.

— Ти колись бачив його?

— Ніколи.

— За сімнадцять років?

— Для мене світанок — це кінець.

Сашко подивився на схід.

Небо залишалося чорним.

— Тобі страшно?

Гарбуз не відповів.

— Гей.

— Трохи.

Це була перша відповідь без сарказму.

— Ти думаєш, що зникнеш?

— Можливо.

— А якщо ні?

— Можливо, наступного року мене виріже хтось інший.

— Тоді я йому співчуваю.

— Мені теж.

— Ти можеш не говорити.

— Що?

— Наступного разу. Якщо буде наступний. Можеш просто мовчати.

— Після сімнадцяти років із тобою тиша здається привабливою.

Сашко усміхнувся.

— Слухай.

— Що?

— А чому саме гарбуз?

— Не знаю.

— Ні, серйозно.

— Може, через Геловін.

— Це надто банально.

— Може, світобудова не дуже оригінальна.

— А якщо я наступного року знайду кабачок?

— Тоді тікайте обоє.

Сашко засміявся.

І раптом згадав щось.

Не смерть.

Батька.

Вони сидять на цьому самому ґанку.

Осінь.

Сашкові років десять.

Батько вирізає гарбуз.

Робить криву посмішку.

Сашко сміється.

— У тебе зуби нерівні.

— У гарбузів немає стоматології.

Сашко завмер.

— Що? — запитав гарбуз.

— Нічого.

— Ти згадав.

— Батька.

— Добре?

— Так.

Він подивився на гарбуз.

— Може, тому.

— Що?

— Може, я щоразу беру тебе, бо в дитинстві ми робили гарбузи з батьком.

— Можливо.

— Це перша нормальна причина за всю ніч.

— Не радій. Ти все одно ріжеш мені рот.

Сашко провів пальцем по кривому краю.

— Тобі дуже боляче?

— Уже ні.

— А коли ріжуть?

— Так.

— Чому не кричиш?

— Ти б утік ще до опівночі.

— Міг би просто сказати «не ріж».

— До опівночі я не говорю.

— Точно.

— Складна професія.

— Ти називаєш це професією?

— Після сімнадцяти сезонів маю право.