Раді Вас бачити!

У серці лісу мерехтять ліхтарики, воркочуть пташки, шепоче листя і гілки від тихого продиху вітру. Спекотне літо огортає верхівки, але в гущині соснового лісу напівтемрява, прохолодна і приємна. Каміння поросле мохом вологе від ранкової роси, час немов завмер у цьому вимірі, навіть квіти не ворухнуться, тягнуть яскраві голівки до сонячного променю.

Шепіт старого лісу скрипить все гучніше. То співають пташки, воркуючи між собою, то завзяті горобці влаштують перемовини за нове гніздо, а дикі бджоли дзижчать над духмяними лісовими квітами, невтомно запилюючи яскраві галявини. Порив вітру зірве купку опалого листя з квітами і закружляє в неспинному танці, малюючи свої неймовірні абстракції.

-Люди, знову люди, - зашепотіло десь у глибині. Незадоволено зітхаючи, стривожено зашелестіли гілки, тихо заскрипіли. Малі тваринки якмога бистріше сховались у нори і дерева, не бажаючи попасти під погляд "особливого хижака". Пташки змовкли, обережно спостерігаючи. Лише квіти та комахи не остерігаються дивного створіння - людини.

А і справді. Згодом кущі були розсунуті і на кам'янисту галявину вийшло декілька молодих людей. Вони весело перемовлялись. У одного з них був довгий гострий ніж, яким він невпинно зрізав гілки, немов вони йому заважали всюди.

-Кляті рослині, от би їх не було. Дурні кущі.

-Дурні як ти, Степан, - огризнулась молода дівчина, що з осудом дивилась на хлопця. - Між іншим рослини теж відчувають біль, доведено наукою.

-Ага, а м'ясо то трупи. Лицемірство, від барбекю ти чогось не відмовляєшся, - саркастично відповів інший хлопець, озираючись на галявині. -То тут місце непогане, до села недалеко.

-Прірва близько. А вдруг дощ? -невпевнено сказав четвертий. Цей був старший за всіх, ніс намети та інші речи.

-Закріпимо добре і все буде гаразд, - знов озвавсь Степан, продовжуючи обрубувати кущі навкруги. - Немов перший раз ночуємо в лісі. Не кіпішуй, Олег.

-В цьому лісу вперше, - суворо сказав Олег і зайнявся встановленням намету, мангалу, а інші шукали дрова і каміння для багаття. Не пройшло і години, як вже стояв перший намет і молоді люди весело щебетали про своє. Ліс немов замружився, затих, навіть птахи сиділи мовчки і лише спостерігали за підлітками.

У темряві хвойних гілок причаївся дехто, хто так довго чекав людських істот. Пройшло не менше 30 років, як тут в останній раз побувала людина. Тоді був чоловік, що ніс немовля за пазухою. Чоловік поспішав, біжав, майже падаючи. Щось кричав, оглядався навкруги злякано, а потім підіймався і знову біжав. Не було за ним звіра чи чудовиська. Дещо страшніше і кровожерливіше переслідувало його. Це були декілька інших чоловіків, в них була зброя і проміні ліхтарів просвічували кожну гілку і камінь цієї галявини. Чоловік з немовлям не встиг сховатися. Гучний звук, він зненацька схопився за груди, закружляв на місці, як осіннє листя і впав на спину, намагаючись втримати дитину. Гучний крик немовляти розлився відлунням по горам і стародавньому лісу. Плакала дитина. Сльоза текла по щоці її батька, а його вбивці наближались, щоб закінчити почате. Можливо жорстокі серця вбивць, а можлива незвична вдача врятувала дитину на той момент. Десь віддалено завили вовки, заухали нічні хижі птахи і десь зблизька знов вили вовки. Вбивці вирішили залишити дитину живою, бо її все одно з'їдять звірі.

Вони почали відступати, озираючись навкруги, бо вовчі голоси наближались. Зненацька каміння під їх ногами затремтіло, хтось перший з них упав на землю і не втримавшись покотився вниз по кам'янистій стежці. Але тепер і сама стежка була немов жива істота - земля і каміння під ногами перетворились на бурхливу річку бруду, гілок і густого гравію, що немов зибучі піски поглинуло цих людей. Вони зникли, немов їх і не існувало... лише крик немовляти розливався по горам.

Тихий оксамит туману оповив гору, лише залишив під місячним променем померлу людину і дитя, що захлиналось у розпачі. Навряд-чи воно розуміло, що батька не стало. Немовляті було холодно, страшно і боляче від неочікуваного падіння. Крик ставав все тихішим, охриплим і зненацька затих.

В місячному сяйві до дитини простягнула руки примарна постать. Її довге біле примарне волосся було звите з блідих, але неймовірно гарних польових квітів, на напівпрозорому обличчі була радісна посмішка, а від рук віяло незвичним теплом. Дитина здивовано дивилась на цю незвичну жінку, від якої віяло коханням і теплом матері. Очі її широко розкрились, дивуючись, чому від цеї примарної постаті так добре і тепло. В розплющених очах - відлуння місяця і зірок, а протягнуті маленьки ручки - ставали такими ж примарними. Коли пальці примари торкнулись рук дитини, пелюшки спорожніли - в руках у неї, згорнувшись у позі ембріона і заплющив очі - тихо муркотіло створіння, схоже на кошеня, чи лисеня, чорно-димчатого кольору.

Пройшли роки з тієї події. Час забуває і події, і людей. Лише прадавній ліс не забуває нічого. Тепер це маленьке дивовижне створіння дочекалось свою долю.+

Настав вечір. Сонце швидко сховалось за обрій, а ліс наповнився тінями і звуками. Десь далеченько завив вовк, а трішки ближче відізвавсь ще один. Ухкає сова, блискаючи очима серед темних гілок. Тіні, немов пазурі, повзуть по галявині, втікають в прірву, над якою кричить ріка. Бурхливі потоки скреготять об каміння, що немов ікла, стирчать із води. Але з цієї висоти цього майже не видно. Лише дивні скрегочащі звуки і темний туман над рікою. На галявині, де готували відпочинок підлітки, теж вже стемніло. У викладених кругом камінцях горіло багаття, над ним металева конструкція з невеличким чаном, у якому кипіла вода. Дівчина натхнено клала туди якісь сухі трави і аромат розтікався приємним відчуттям.

-Непоганий був шашлик, тільки ти його перетримав, - озвавсь Степан, примружившись і ковиряючись зубочисткою у зубах. Він сидів біля встановленого зеленого намету, розслаблений і сонний.

-Норм, - сказав його товариш неподалік, його звали Василь.

-Зробив би сам, - незадоволено сказав Олег, розстилаючи спальний мішок в інший намет. Він стояв окремо від інших, мабуть для дівчини. - То тільки коментарі і вмієш відпускати.

-Ага, ще давай посваримось на сите гузно, - засміявся Степан і кинув зубочистку у вогонь. Вогник пихнув і швидко поглинув зубочистку, немов її і не існувало. Він подивився на дівчину і в очах його було щось неприємне, заздрісне, жорстоке. -А Оленка нас тоді примирить, вона ж у нас усіх любить і жаліє.

-Дурний, чи що? - не відволікаючись, спитала Олена, закрив кришку чайника і подивившись на Степана.

Той усміхнувся і продовжував дивитись на неї незвичним поглядом. Зайняті своїми справами Василь та Олег навіть не помічали цього. А ось сама дівчина пам'ятала, що ловила цей гидкий погляд від Степана вже не вперше. Вкотре вона пожаліла, що погодилась на цю далеку подорож. У цих краях в неї не рідних, не знайомих. З хлопцями вона товаришує з дитинства, завжди вони захищали її, як сестру. Але.. все ж може помінятись? Люди міняються... Їй вперше стало не по собі в компанії друзів. Як ягняткові у лісі...

-Точно дурний, - насупилась Олена і підійшла до Олега, він якраз розстелив спальний мішок і усівся біля намету.

-О, Олена, вже готово. Тільки комарі що скажені, тільки вони тебе і потривожать уночі. А чай там як? Спробувати твого чарівного відвару на ніч саме те, щоб заспокоїтись. Бо щось мені.. не по собі.

-Тобі теж? - здивувалась дівчина.

-Я бував у цьому ліску в дитинстві, коли бабуся ходила пасти кози. Тоді він не здавався таким великим. Що правда, бабуся часто казала, що в гору не ходити, бо коли... - Хлопець задумався, замружувавши очі. - Що ж вона казала. Я вже погано пам'ятаю, батьки мене звідсіля у 4 роки забрали, то я був занадто малий. Навіть обличчя старенької погано пам'ятаю. Хоча... от щось, наче ліс починає оживати, чи то веде себе як істота. Може вона мене просто лякала, щоб не бігав у ліс? Але місцеві, дивлюсь, теж в гору сюди не ходять.

-Ну ти прям казку-страхітливку на ніч розказав, Олег, - зареготав Василь. Його неприємний сміх відізвавсь незвичним ехом з прірви, від якого у кожного затривожило у серці. Відчуття немов холодні пальці жаху торкаються до твого серця і відчуваєш, що це лише початок.

-Не смішно, - злякано сказала дівчина. - Може повернемось в село, поки... але вже темно навкруги і дорогу в такій темряві не подолати.

-Ага, Блуд візьме і будеш до ранку ходити кругами, поки з розуму не поїдеш, -підкинув балачок Степан. - Краще залишайся з нами, принцесо. В тебе он скільки лицарів, чи то ми з якимось звіром не справимося? До того ж, ведмедів тут багато років не бачили, а вовки живуть на іншій стороні прірви, їм сюди не вигідно за нашими костями бігти.

Олена насупилась, усівшись на вході в намет і піджав колені до підборіддя. Слова були неприємні, але в чомусь він був прав. Вештатись по лісу в ночі - саме безглузде, що можливе з варіантів. Тільки-но зосередив думки, роздавсь неприємний звук... свисток чайнику заставив всіх здригнутись. Дівчина піднявшись, поспішила зняти чайник з багаття і поставив його на землю поряд, відкрила носик, щоб відвар по трішки остивав.

-Знаєте, хлопці. Краще б ми біля річки на пляжу залишились. Там, авжеж, ми не одні були б, але зато безпечно.

-Так кажеш, немов тут є чого боятись, - вже не так впевнено сказав Василь, улігшись на ряднину і дивлячись в небо, де вже темне небо починало сяяти першими зірками.

Деякий час була незвична тиша. Молоді люди не спілкувались, роздивлялись мовчки гарне небо і тіні, що мружились біля вогнища, то схожі на пазурі, то немов оживаючи незвичні істоти. Було якось дивно. Навіть сови і нічні птахи прислухались. Олена розлила по чашкам ароматний чай і запах чебрецю, ромашки і липи розтікся чаруючим димком. Запах спокою і натхнення. Дівчина нарешті втамувала тривожність і спокійно пила чай, дивлячись, як загортаються останні зірки і з-за хмар виходить великий повний місяць. Його сяйво згладило хижі тіні, знов зацвірінькали нічні пташки, між деревами пролітали кажани, заухкала недалеко сова, а в стороні кущів щось зашурхотіло. Самим гучним, авжеж, був комар, що виконував свій виступ прям біля обличчя.

Напившись чаю, підлітки повлягались біля вогню і весело розказували страшні історії. Більшисть прочитало такі з інтернету, що тільки набирав популярність. Деякі з популярних книжок. Але теми лісу і бабусі Олега ніхто не торкався.

Нарозважавшись, насміявшись, дітлахи розійшлись по наметах і заснули. Навіть Олена швидко заснула, хоча бентежило її більше за всіх. Сон огорнув їх усіх своїми тяжкими і в той же час невагомими чарами - стало так легко, так казково, немов сама душа повернулась до відчуття, коли вона ще була у лоні матері. І легка вібрація. Така спокійна, як колисає мати і наспівує колискову.

А потім все стихло. Немов всі звуки утонули, вся реальність перетворилась на щось неймовірне. З прірви піднімалась ріка. Разом с туманом, образи якого нагадували довгі протягнуті руки з пазурами. Вони тягнулися з краю, немов хотіли покинути річку і виплеснутись на свободу.

Олена прокинулась від відчуття холоду на спині. Холод був липкий, неприємний, схожий на скислий студень. Дівчина скривилась, відчуваючи, як це неприємне відчуття торкається всього внизу і зрозуміла, що щось розтікається. Першої думки було навіть, що хлопці пожартували. Але одразу зрозуміла, що чим би не була ця рідина, вона бистро прибуває. В паніці Олена розплющила очі і озирнулась.

Могло би здивувати, що намет був розірвано зверху, а над нею самою нависла рука з туману з великими пазурами, нагадуючи ті самі кам'яні ікла в річці. Але її погляд завмер, дивлячись, як річка, що текла у прірві, підіймалась угору до місяця. Вона забула де вона і з ким, жах холодним змієм огорнув все тіло і скував рухи. Вода з прірви текла як густий темний слиз, торкалась вже колін і здається вона єдина, хто прокинувся. Наметів хлопців не видно було зовсім, усе поглинуло липким густим туманом.

-Ні, будь ласка, ні... - нечутно шепотіла дівчина. До кого взагалі можна молитися і просити про допомогу у цій жахливій тиші? Навіть власних слів вона не чула.

Зненацька, рука схопила дівчину і з силою понесла в річку. Все трапилось так швидко, що дівчина не встигла навіть крикнути. Але вона побачила як з темряви гілок до неї кинулось щось темне, схоже на потік чорного туману. У грудях немов запалав вогонь - так пекло, боліло, що хотілось роздерти руками грудну клітку і вирвати цей пекучий вуглик. Олена пручалась, намагалась кричати, але тільки глибше тонула в невпинному потоці. Вода була густою і холодною. Але окрім холоду, вона відчувала, як її торкались чиїсь холодні руки. Вони хапали не за тіло. Вони рвали душу, відривали по шматочку, дивлячись і смакуючи чужий біль. Тіло не слухалось, надія вгаласала. Навіть сили покидали дівчину.

"Невже, я вмру сьогодні?" - звичне, майже стандартне питання прошурхотіло в її думках. Виходу не було, чи варто продовжувати свій біль? Може час... відпустити і здатись? Такі думки здавались чужими, але вривались все частіше.

"Якщо не хочеш стати голодним духом, то слухай мене" - промуркотіло в голові. У грудях все ще було гаряче, тепер вона хапалась за це тепло, аби не змерзнути зовсім.

"Я мабуть втрачаю глузд..."

"Ти втрачаєш не тільки його, але ще і життя. Прислухайся - і ти врятуєшся" - знов відповіло це щось. Олена намагалась не панікувати, прислухатись, що мав на увазі цей таємничий голос. Але дарма. В паніці все що чує людина, це страх. Він жене в прірву, тягне по межі, ламає останні перешкоди. І ніколи не слухає.

-Чуєш, як муркоче, - почула вона над самим вухом. На якусь мить вона відчула, що її хтось обійняв. Щось велике, тепле і таке знайоме. Від цих обіймів вона заспокоїлась і почала чути тихий вібруючий звук. Він був схожий на муркотіння, на стук серця, на дихання близької людини поряд. Від цього почуття їй стало тепло і спокійно. Мертві душі більше не могли вхопитися за неї - вони обпалювалися і убігали від неї, шепотіли і сердились, жалілись, що голодні, благали поділитись хоч шматочком... І ця боротьба здавалась дуже-дуже довгою, майже без-кінечною.

Скрізь темну воду потоку вона побачила, як встає сонце з-за обрію. Промінь проходив крізь річку, яка немов зачарована, знов вкладалась у прірву. Дівчина була так знесилена постійною боротьбою, що як тільки відчула тверду землю, одразу втратила свідомість.