Від автора
…Ця історія має цілком реальне коріння. Багато років тому мені двічі пощастило побувати в гостях у карпатського мольфара Михайла Ничая. І щоразу першим мене зустрічав на порозі його кіт. Це був величезний вгодований чорний котисько на ім'я Млинцур. Сам Ничай потім казав, що оте Млинцур — давній оберіг від усього лихого, щось на кшталт “Цур тобі, пек!”.
Місцеві ж були переконані, що Млинцур — не просто кіт, який знічев’я ловить мишей, а справжній помічник мольфара й своєрідний місток між нашим і потойбічним світами. Чи це правда? Не знаю. Але поруч із ним і справді було якесь дивовижне відчуття, яке важко пояснити.
З тим котом навіть трапилась одна дивна історія, яка досі в пам’ятку. В Карпати я їздила не сама, а з донькою, тоді ще школяркою. Якось вона вирішила його сфотографувати. Та щойно навела об'єктив, як Млинцур підняв лапу й так вліпив по об’єктиву, що мало не вибив фотоапарат з рук. Він явно не хотів позувати. Саме цей момент і потрапив на обкладинку.
…Минуло кілька років. Михайла Ничая трагічно не стало, і того ж дня нібито зник і Млинцур. Хтось казав, що кіт пішов у гори, хтось — що він просто розчинився в лісах, ніби його ніколи й не було.
Ніхто так і не дізнався правди.
Але мене довго не відпускала одна думка. Якщо Млинцур справді був не простим собі котом і служив своєму господареві... то що з ним сталося потім, коли він залишився сам?
