Спочатку:
На сторінку книги
Глава 1. Чорна вина
…Вона чекала на цей момент роками.
Печальниця — тонка, мов сухий тютюновий дим, і зваблива, мов нічна квітка папороті, — спостерігала за цим ґанком із тіні старезної смереки. Вона бачила все. Той сухий спалах на порозі. Бачила, як зламалася мольфарська палиця і як згасло життя того, хто вмів замовляти град. Але найголовніше — вона бачила, що цієї миті поруч не було його.
Колись, століття тому, під час весняного розлому між світами, вона побачила того, кого потім назвуть Млинцуром, у його істинній — демонічній — подобі. Не великим чорним котом з довгою шерстю й міцними кігтями, а вогняним арідником з очима кольору розплавленого золота й силою, від якої здригалися гірські пасма. Відтоді ця темноока примара втратила спокій. Вона марила ним, але доки арідника тримали магічні обіцянки й природна магія діда Ничая, підібратися до нього було неможливо.
Тепер бар'єр упав.
Печальниця прослизнула крізь щпарину у зачинених дверях, розлившись по хаті прохолодним туманом, від якого несло цвинтарем і зів'ялими польовими квітами.
На холодному припічку лежав, скрутившись клубком, чорний, як смола, кіт. Його хутро втратило блиск, вуса обвисли, а жовті, наче старий янтар, очі дивилися в одну точку — на плями сухого воску, що залишилися на смерековій підлозі від поховальних свічок. Він не просив їсти, не розплющував очей на стукіт віконниць і поволі згасав від чорної туги.
За життя мольфара ті, хто зазирав до хати й натравляв на нього поглядом, вважали його просто дикуватим лісовим котом — великим, збитим, із міцними, наче вилитими з заліза, м’язами під густою шерстю. Він ніколи не йшов до чужих рук, не муркотів на припічку й не шукав чиїхось рук. У ньому відчувалась звірина дика сила — сила істоти, яка звикла блукати темними горганами, а не чекати на миску молока.
Та й мало хто здогадувався, що за цим похмурим поглядом ховалася нечисть. Жоден звичайний кіт не вмів так дивитися — наскрізь, ніби пропікаючи душу до самого денця. Жоден звір не носив у своїх жовтих зіницях відблиску древнього вогню й не пам'ятав темряви, яка панувала серед цих гір ще до того, як люди розселилися по полонинах.
Млинцур був істотою з нижнього світу, тим самим древнім духом, якого в карпатських переказах називали то бісом, то хованцем, то годованцем. Але жоден дрібний лісовий чорт не мав і крихти тієї сили, яку арідник ховав під своєю чорною шкурою.
Та зараз уся ця демонічна велич була варта менше, ніж торішнє сухе листя.
“Мене не було поруч…” — це була єдина думка, яка билася в його голові вже котру добу, розриваючи на шматки демонічну суть зсередини.
Далі буде...
