Спочатку:
На сторінку книги
Дощ почався ще до того, як автобус залишив трасу.
Марта дивилася у вікно на темні дерева, що миготіли повз, і намагалася пригадати, коли востаннє була в цьому містечку.
Не вийшло.
Вона пам'ятала лікарняний коридор із зеленими стінами. Пам'ятала мамину руку, холодну навіть під ковдрою. Пам'ятала, як лікар відвів очі, перш ніж сказати, що більше нічого не можна зробити.
А от дитинство, проведене тут, розсипалося на кілька непевних картинок: жовтий велосипед, скрипучі сходи, запах яблук і чийсь сміх за зачиненими дверима.
Обличчя за тим сміхом не було.
Автобус загальмував так різко, що Марта вдарилася плечем об вікно.
— Кінцева! — гукнув водій.
Вона підхопила рюкзак і вийшла під дощ.
Містечко зустріло її порожніми вулицями. Єдина аптека світилася зеленим хрестом, а навпроти неї хиталася на вітрі вивіска закритої кав'ярні. За кілька будинків починалася дорога до старої станції.
Марта не збиралася туди йти.
Принаймні сьогодні.
Будинок матері стояв на околиці, за невисоким парканом, який давно потребував фарбування. Ключ повернувся в замку не одразу. Усередині пахло пилом, сухими квітами й чимось солодким, знайомим настільки, що в Марти на мить перехопило подих.
Яблуками.
Вона завмерла на порозі.
— Дурниці, — прошепотіла сама собі.
У домі нікого не було. На кухні стояла чашка з тонкою тріщиною біля ручки. У вітальні на стіні висів годинник, що зупинився на сімнадцять хвилин після півночі.
Марта подивилася на нього довше, ніж збиралася.
Потім відвернулася.
На столі лежав конверт. Її ім'я було написане материнським почерком — трохи нахиленим, із надто довгими останніми літерами.
Марта сіла.
Усередині був латунний ключ і складений учетверо аркуш паперу.
Марта, якщо ти читаєш це, значить, мене вже немає поруч.
Вона ковтнула клубок у горлі й продовжила.
Я знаю, що ти захочеш знайти відповіді. Ти маєш на це право. Але є одна річ, яку я повинна попросити.
Якщо почуєш потяг о 00:17, не сідай у нього.
Навіть якщо пасажиром буде людина, за якою ти сумувала все життя.
Підпису не було.
Марта перечитала записку двічі. На третьому разі її погляд зачепився за маленьку приписку внизу, якої вона спершу не помітила.
І не вір чоловікові, який назве тебе Еліанною.
Десь далеко пролунав свисток.
Марта повільно підняла голову.
За вікном не було видно залізниці. Від будинку до старої станції — щонайменше двадцять хвилин пішки, а пасажирські потяги не ходили тут уже багато років.
Свисток повторився.
Годинник на стіні клацнув.
Стрілки рушили.
00:16.
Марта схопила телефон. Екран світився, показуючи 23:41.
Вона перевірила час ще раз. Потім — налаштування. Потім подивилася на годинник.
00:16.
З вулиці долинув звук коліс.
Повільний. Важкий. Неможливий.
Марта підійшла до вікна й відсунула фіранку.
На дорозі нікого не було.
Але в темному склі вона побачила відображення чоловіка, який стояв позаду неї.
Марта різко обернулася.
Кімната була порожня.
Коли вона знову подивилася у вікно, відображення зникло.
Замість нього в склі стояла маленька дівчинка в світлій сукні. Її темне волосся було обрізане нерівно, а на зап'ясті блищав срібний браслет.
Дівчинка підняла руку й приклала долоню до скла.
Марта не могла поворухнутися.
Бо на власному зап'ясті відчула холод металу.
Там, де все життя не носила жодних прикрас, тепер лежав такий самий браслет.
А за вікном, посеред порожньої вулиці, повільно відчинилися двері чорного вагона.
І хтось із темряви промовив:
— Еліанно. Твоя зупинка.
