Раді Вас бачити!

На годиннику було 00:15.

Дві хвилини.

Дві хвилини до невідомо чого.

Марта стояла на станції, стискаючи в руці записку. Ніч огортала все навколо, а холодне повітря пробиралося під куртку. Вона кілька разів озирнулася, сподіваючись побачити бодай когось, хто міг би пояснити, що тут відбувається.

Але станція була майже порожньою.

— Чудово, — пробурмотіла вона. — Просто чудово. Невідома записка, опівніч і жодного пояснення. Мені точно бракувало пригод.

Вона поглянула на телефон.

00:16.

І тоді почула звук.

Спочатку тихий, ледь помітний, він швидко наростав, розрізаючи нічну тишу. Марта підняла голову.

Потяг.

Він наближався повільно, наче не поспішав до станції, а давав їй час передумати й утекти. Колеса глухо стукотіли на рейках. Світло фар розрізало темряву й на мить засліпило Марту.

Вона прикрила очі долонею.

Потяг був уже зовсім близько.

Він почав гальмувати. Металевий скрегіт прокотився платформою, і за кілька секунд вагони завмерли перед нею.

Марта опустила руку.

На годиннику було рівно 00:17.

Вона затамувала подих.

Двері одного з вагонів відчинилися.

Із потяга вийшов хлопець.

Марта впізнала його одразу.

Того самого хлопця, якого вже бачила раніше.

Вона не могла повірити власним очам. Можливо, це сон? Можливо, вона заснула на дивані перед телевізором, а все, що відбувалося зараз, було лише дивним продовженням вечора?

Хлопець спустився на платформу й зупинився навпроти неї.

Він виглядав спокійним. Навіть надто спокійним для людини, яка щойно з'явилася посеред ночі з потяга, що прибув точно за загадковою запискою.

Марта мовчала.

Він зробив крок уперед і простягнув руку.

— Даніель, — промовив він. — Твій старший брат.

Світ навколо ніби завмер.

Марта дивилася на простягнуту долоню, потім підняла очі на його обличчя.

— Що?..

Лише одне слово.

Бо всі інші раптом зникли.