Спочатку:
На сторінку книги
Світло біля брами повільно згасало.
Марта затамувала подих, дивлячись перед собою. Коли останні промені зникли, Кароліна залишилася стояти поруч із нею.
Жива.
Агата побачила це, але спочатку не могла повірити власним очам. Ще мить тому вона була переконана, що донька не повернеться. Саме тому впала на коліна й розридалася, оплакуючи її вдруге.
А тепер Кароліна стояла перед нею.
— Мамо, не плач. Я повернулася.
Агата завмерла, а тоді кинулася до доньки й міцно обійняла її.
— Кароліно! Донечко моя!
Вона плакала, притискала її до себе й не могла вимовити нічого, крім її імені.
— Я думала, що втратила тебе назавжди! Я так довго чекала…
Кароліна обійняла її у відповідь.
— Я тут, Агато. Я справді тут.
Агата відсторонилася лише на мить, щоб подивитися доньці в обличчя. Її руки тремтіли, коли вона торкалася Кароліних щік, ніби боялася, що це лише сон.
— Дай я на тебе подивлюся… Боже, яка ж ти стала доросла…
Кароліна крізь сльози усміхнулася.
— Мамо, я вже давно не маленька.
— Для мене ти завжди будеш моєю дівчинкою.
Агата знову обійняла її.
Трохи осторонь Марта спостерігала за ними разом з Андріаном, Деніалом, Грейс та Емілією. Ніхто не втручався. Вони розуміли, що зараз слова зайві.
Та раптом згори пролунав голос:
— Не знаючи, кого саме обрати, ми вирішили піти проти власних правил. Тому сьогодні двоє людей отримали шанс повернутися до життя.
Голос замовк.
Агата все ще обіймала Кароліну, не бажаючи відпускати її. Вона навіть не намагалася приховати сліз.
А Кароліна нарешті усвідомила, що сталося.
Вона повернулася.
Після всього, що пережила, після невідомості й страху, після тієї миті, коли світло згасало й вона не знала, чи залишиться тут, — вона отримала ще один шанс.
— Знаєш, — тихо промовила Кароліна, трохи відсторонившись від Агати, — я навіть не встигла усвідомити, що більше не мертва.
Агата крізь сльози засміялася.
— Ти зараз серйозно?
— Абсолютно! Не кожного дня оживаєш!
Марта не стримала сміху.
— Кароліно, ти щойно повернулася до життя, а вже жартуєш!
— А що мені робити? Плакати? Я вже достатньо наплакалася за останній час.
Деніал засміявся, а Грейс похитала головою.
— Вона щойно повернулася з потойбіччя, а поводиться так, ніби просто запізнилася на сімейну вечерю.
— До речі, про вечерю, — підхопила Кароліна. — Хтось може пояснити, куди ми йдемо? І чи буде там щось поїсти?
Марта здивовано подивилася на неї.
— Ти серйозно?
— Марто, я повернулася до життя! Невже я не заслужила на нормальну вечерю?
Андріан лише похитав головою, усміхаючись.
— Здається, потойбіччя нічого не змінило в її характері.
— А ти сподівався, що я повернуся іншою людиною? — Кароліна примружилася. — Можеш не сподіватися. Вам і так зі мною нудно не було.
Усі засміялися.
Навіть Агата, яка ще зовсім недавно стояла навколішки, оплакуючи доньку.
Та невдовзі Кароліна повернулася до Марти. Її усмішка стала ніжнішою.
— Іди сюди, доню.
Марта відразу підійшла й обійняла її.
Це були інші обійми. Між ними існував особливий зв’язок — зв’язок другої мами й доньки, який не могли зруйнувати ані відстань, ані час.
— Я боялася, що втрачу тебе, — тихо сказала Марта.
Кароліна погладила її по спині.
— Але не втратила.
— Я не знала, що робитиму, якщо ти не повернешся.
— Тепер тобі не доведеться про це думати.
Кароліна міцніше обійняла Марту.
— Я не обіцяю, що в нас більше ніколи не буде труднощів. Але обіцяю, що використовуватиму кожну можливість бути поруч із тобою.
Марта сховала обличчя в її плечі.
Цього разу вона не намагалася стримати сліз.
Їй більше не потрібно було вдавати сильну. Не потрібно було переконувати себе, що вона впорається з будь-якою втратою.
Її друга мама була поруч.
І зараз цього вистачало.
— Ну що, ми так і стоятимемо тут до ранку? — порушила тишу Кароліна. — Чи хтось нарешті поведе нас додому?
Марта витерла сльози й усміхнулася.
— До нашого будинку в Україні.
— Чудово! Тоді ходімо. Я хочу їсти, спати й нарешті зрозуміти, що взагалі відбувається.
— Ти завжди була такою вимогливою? — запитала Грейс.
— Ні. Раніше я була ще гіршою.
Деніал знову засміявся.
Агата тим часом узяла Керрі за руку. Дівчинка тулилася до мами, а та раз у раз поглядала на неї, переконуючись, що донька поруч.
Кароліна помітила їх і тепло усміхнулася.
— Ну що, ходімо додому. На нас іще чекає багато розмов.
Агата кивнула.
— І я хочу почути все, що з тобою сталося.
— Тоді доведеться приготуватися до довгої історії, — відповіла Кароліна. — Дуже довгої.
Вони рушили разом.
Дорога здавалася коротшою, ніж зазвичай. Можливо, тому, що всі були втомлені. А можливо, тому, що після пережитого ніхто не хотів витрачати час на мовчання.
Кароліна йшла поруч із Мартою, час від часу розпитуючи її про те, що відбулося після їхнього прощання.
— Ти повинна розповісти мені все, — сказала вона. — Від самого початку. І не смій пропускати найцікавіші подробиці.
— Ти впевнена, що готова слухати?
— Марто, я щойно повернулася з потойбічного світу. Мене вже важко чимось налякати.
Марта усміхнулася, але в її погляді промайнув сум.
— Я так боялася, що більше ніколи тебе не побачу.
Кароліна зупинилася.
— Іди сюди.
Вона обійняла Марту й притиснула до себе.
— Пробач, що тобі довелося через це пройти.
— Ти не винна.
— Можливо. Але тепер я хочу надолужити все, що зможу.
Марта мовчки кивнула.
Їм ще належало багато чого обговорити. Попереду були запитання, на які не завжди легко знайти відповіді, і спогади, до яких боляче повертатися.
Але тепер вони могли пройти через усе це разом.
Коли вони нарешті дісталися будинку, Кароліна зупинилася біля входу.
Вона довго дивилася на двері, ніби намагалася запам’ятати цю мить.
— Що сталося? — запитала Марта.
— Нічого. Просто дивно усвідомлювати, що я знову можу повернутися додому.
Кароліна торкнулася дверної ручки й тихо засміялася.
— Знаєш, я ніколи не думала, що колись так радітиму звичайним дверям.
— Заходь уже, — усміхнулася Марта. — А то ще передумаєш.
— Після всіх цих пригод? Нізащо!
Усередині на них чекали тепло й затишок. Будинок здавався таким самим, як раніше, але для Кароліни навіть знайомі речі тепер мали інше значення.
Вона повільно пройшла кімнатою, торкнулася спинки дивана й поглянула у вікно.
Світ продовжував жити.
За вікном рухалися люди, десь гавкав собака, а вітер ворушив гілки дерев.
Звичайні звуки, на які раніше вона могла навіть не звернути уваги.
Тепер Кароліна слухала їх із тихою усмішкою.
— Дивно, — промовила вона.
— Що саме? — запитав Андріан.
— Раніше я ніколи не замислювалася, скільки всього прекрасного ховається у звичайному житті.
Вона повернулася до Марти.
— Обіцяй мені дещо.
— Що?
— Не відкладай життя на потім. Не чекай особливого дня, щоб сказати комусь, що любиш його. Не думай, що завжди матимеш ще одну можливість.
Марта мовчки кивнула.
— І ще одне, — додала Кароліна, знову повертаючи собі звичну усмішку. — Якщо в цьому будинку є кухня, я хочу їсти.
— Я знала, що ти це скажеш! — засміялася Марта.
Цього разу сміх був справжнім.
Агата посадила Керрі поруч із собою й спостерігала за ними. На її обличчі ще залишалися сліди сліз, але тепер вони не здавалися такими гіркими.
Вона не знала, що принесе завтрашній день.
Ніхто з них не знав.
Та вперше за довгий час їй не хотілося боятися майбутнього.
Адже сьогодні воно знову існувало.
Кароліна отримала другий шанс. Марта знову була поруч зі своєю другою мамою, а Агата могла обіймати Керрі, не боячись, що втратить і її.
Попереду чекало ще багато випробувань. Але тепер у них було те, чого не можна купити, випросити чи заслужити самими лише стражданнями.
Час.
Час говорити. Час любити. Час створювати спільні спогади замість того, щоб жити лише минулим.
І цього разу вони збиралися використати його сповна.
