Спочатку:
На сторінку книги
Марта досі дивилася на Даніеля, намагаючись зрозуміти, чи правильно почула його слова.
Твій старший брат.
Вона хотіла запитати, що це означає, звідки він узявся і чому називає її сестрою, але жодне запитання не встигло зірватися з її вуст.
За спиною Даніеля відчинилися двері потяга.
На платформу вийшла дівчина.
Вона швидко озирнулася, помітила Марту й на мить завмерла. А потім її обличчя осяяла така щира усмішка, що Марта навіть не встигла зрозуміти, що відбувається.
Дівчина майже підбігла до неї й міцно обійняла.
Марта застигла від несподіванки.
— Я тебе такою і уявляла, — прошепотіла незнайомка, не поспішаючи відпускати її. — Як добре, що ми тебе знайшли!
Марта невпевнено опустила руки, не знаючи, чи варто обійняти її у відповідь.
Знайшли?
Це слово прозвучало дивно. Наче вона була не людиною, яку вперше зустріли, а кимось, кого довго шукали й нарешті відшукали після багатьох років розлуки.
Дівчина трохи відсторонилася, але не відпустила Мартині руки.
— Пробач, — усміхнулася вона. — Я, мабуть, налякала тебе.
— Трохи, — чесно відповіла Марта.
Дівчина тихенько засміялася.
— Я Емілія.
Марта перевела погляд на Даніеля, який стояв поруч і спостерігав за ними з ледь помітною усмішкою.
— То ви обоє…
Вона не закінчила речення.
— Твої брат і сестра, — спокійно сказав Даніель. — Так, Марто. Ми справді твоя сім'я.
Марта відступила на крок.
Навколо було тихо. Потяг стояв за їхніми спинами, його вікна світилися в темряві, а годинник на станції продовжував відраховувати секунди, ніби цієї ночі нічого особливого не сталося.
Але для Марти змінилося все.
— Я вас ніколи не бачила, — нарешті промовила вона.
Усмішка Емілії стала сумнішою.
— Знаю.
— Тоді звідки ви знаєте мене?
Даніель і Емілія перезирнулися.
І вперше від їхньої появи Марта помітила в їхніх очах не лише радість зустрічі, а й щось інше.
Щось, про що вони поки не наважувалися говорити.
Розділ 5. Ми тебе знайшли
Марта досі дивилася на Даніеля, намагаючись зрозуміти, чи правильно почула його слова.
Твій старший брат.
Вона хотіла запитати, що це означає, звідки він узявся і чому називає її сестрою, але жодне запитання не встигло зірватися з її вуст.
За спиною Даніеля відчинилися двері потяга.
На платформу вийшла дівчина.
Вона швидко озирнулася, помітила Марту й на мить завмерла. А потім її обличчя осяяла така щира усмішка, що Марта навіть не встигла зрозуміти, що відбувається.
Дівчина майже підбігла до неї й міцно обійняла.
Марта застигла від несподіванки.
— Я тебе такою і уявляла, — прошепотіла незнайомка, не поспішаючи відпускати її. — Як добре, що ми тебе знайшли!
Марта невпевнено опустила руки, не знаючи, чи варто обійняти її у відповідь.
Знайшли?
Це слово прозвучало дивно. Наче вона була не людиною, яку вперше зустріли, а кимось, кого довго шукали й нарешті відшукали після багатьох років розлуки.
Дівчина трохи відсторонилася, але не відпустила Мартині руки.
— Пробач, — усміхнулася вона. — Я, мабуть, налякала тебе.
— Трохи, — чесно відповіла Марта.
Дівчина тихенько засміялася.
— Я Емілія.
Марта перевела погляд на Даніеля, який стояв поруч і спостерігав за ними з ледь помітною усмішкою.
— То ви обоє…
Вона не закінчила речення.
— Твої брат і сестра, — спокійно сказав Даніель. — Так, Марто. Ми справді твоя сім'я.
Марта відступила на крок.
Навколо було тихо. Потяг стояв за їхніми спинами, його вікна світилися в темряві, а годинник на станції продовжував відраховувати секунди, ніби цієї ночі нічого особливого не сталося.
Але для Марти змінилося все.
— Я вас ніколи не бачила, — нарешті промовила вона.
Усмішка Емілії стала сумнішою.
— Знаю.
— Тоді звідки ви знаєте мене?
Даніель і Емілія перезирнулися.
І вперше від їхньої появи Марта помітила в їхніх очах не лише радість зустрічі, а й щось інше.
Щось, про що вони поки не наважувалися говорити.
