Раді Вас бачити!

-Марто, я маю розповісти тобі правду. І цього разу прошу: вислухай мене до кінця.

Грейс говорила тихо, але в її голосі було щось таке, що змусило Марту відкласти чашку й повернутися до неї.

— Що сталося?

Даніель, який досі дивився у вікно, теж обернувся. Емілія перестала крутити в пальцях серветку.

Грейс на мить затримала погляд на доньці.

— Раз на тисячу років настає день, коли відкривається шлях із потойбіччя. Лише на короткий час. І в цей день можна повернути звідти одну людину.

Марта не відразу зрозуміла почуте.

— Повернути? Ти маєш на увазі…

— Так, люба. Повернути до життя.

У вагоні запала тиша.

Марта повільно випросталася.

— Ти хочеш сказати, що хтось, хто помер, може знову опинитися серед живих?

— Лише одна людина. І лише за певних умов. Це не звичайне диво, яке можна попросити повторити. Наступної можливості доведеться чекати ще тисячу років.

— А сьогодні…

— Сьогодні саме той день.

Марта дивилася на Грейс, намагаючись знайти в її обличчі бодай натяк на жарт. Але Грейс була серйозна.

— Тоді чому ми досі сидимо тут? — Марта різко підвелася. — Якщо це правда, нам потрібно негайно…

— Марто, — м’яко зупинила її Грейс. — Є ще дещо.

Дівчина завмерла.

— Звісно. Бо куди ж без цього.

Даніель опустив очі, приховуючи сумну усмішку.

— Бажаючих багато, — продовжила Грейс. — Дуже багато. Не лише тих, хто хоче повернути своїх рідних. Є люди, які роками чекають на цей день. І кожен із них сподівається, що саме його близька людина отримає шанс повернутися.

— Але повернути можна тільки одного…

— Так.

Марта відчула, як холонуть пальці.

Тисяча років.

Один шанс.

Одна людина.

І безліч тих, хто так само, як вона, мріяв би ще раз побачити когось дорогого.

— Чому ти розповідаєш мені це? — запитала вона майже пошепки.

Грейс узяла її за руку.

— Тому що я хочу, аби ти спробувала повернути Кароліну.

Марта перестала дихати на кілька секунд.

— Маму?..

— Так.

— Але… вона ж…

— Я знаю, — Грейс стиснула її долоню. — Я знаю, ким вона була для тебе. І ким залишається.

Марта відвернулася, притискаючи пальці до губ. У голові промайнули знайомі дрібниці: мамин голос із кухні, теплі обійми, звичка залишати світло в коридорі, коли Марта поверталася додому пізно. Усе те, що здавалося таким звичайним, поки одного дня не стало спогадами.

— Ти хочеш повернути її до життя? — нарешті спитала вона.

— Я хочу дати тобі цей шанс. Але я не можу пообіцяти, що оберуть саме Кароліну. І не можу дозволити тобі думати, що ми маємо багато часу. Вікно відкриється ненадовго. Якщо ми запізнимося, можливість зникне.

— А коли воно закриється?

— Тоді доведеться чекати ще тисячу років.

Марта заплющила очі.

Ще тисячу років.

Вона не могла навіть уявити такий проміжок часу. Не могла прийняти думку, що шанс повернути маму існує, але може вислизнути через запізнення на кілька хвилин.

— Чому ти вирішила допомогти мені? — запитала вона.

Грейс опустила погляд на їхні руки.

— Я бачила, як ти сумуєш за нею. Ще до того, як ми зустрілися, я часом спостерігала за тобою здалеку. Бачила, як ти розмовляєш із її фотографією, ніби Кароліна досі може тебе почути. Як розповідаєш їй про свій день. Як іноді затримуєшся біля її речей, бо не можеш змусити себе їх прибрати.

Марта відчула, як очі наповнюються сльозами.

Вона нікому не розповідала про це. Не хотіла, щоб хтось бачив, наскільки сильно їй бракує мами.

— Я не хочу займати її місце, — продовжила Грейс. — Кароліна виховала тебе. Вона любила тебе й була твоєю мамою в кожному важливому сенсі цього слова. Я ніколи не заберу в неї цього. Але якщо є бодай один шанс повернути її тобі… я не хочу, щоб ти втратила його, навіть не спробувавши.

Марта витерла щоку.

— А якщо інша людина теж хоче повернути свою маму? Або дитину? Або когось, без кого не може жити?

— Саме тому ми повинні поспішати, — відповіла Грейс. — Але я не знаю, кого оберуть. І не стану обіцяти тобі того, чого не можу виконати.

Марта довго мовчала.

Вона хотіла повернути маму. Господи, як же вона хотіла!

Та водночас не могла не думати про інших. Про тих, хто теж утратив когось і, можливо, чекав на цей день усе своє життя.

— Я хочу її побачити, — нарешті сказала вона. — Навіть якщо не зможу повернути.

Грейс притиснула її руку до своєї щоки.

— Тоді ми маємо встигнути на станцію.

— А якщо ми запізнимося?

Цього разу Грейс не відповіла одразу.

— Тоді я принаймні знатиму, що зробила все, аби дати тобі шанс.

Даніель підвівся й глянув на годинник.

— Нам потрібно готуватися. До станції вже недалеко.

Емілія підійшла до Марти й обережно обійняла її.

— Ми встигнемо, — прошепотіла вона. — Правда ж?

Марта обійняла молодшу сестру у відповідь, але не змогла нічого пообіцяти.

За вікном потяг мчав крізь ранковий туман. Десь попереду була станція, якої не знайдеш на жодній карті. Місце, де раз на тисячу років живі могли попросити повернути одну душу з потойбіччя.

І сьогодні Марта збиралася попросити повернути свою маму.

Вона ще не знала, скільки інших людей чекатимуть там із такими самими надіями.

І не знала, що станеться, коли всі вони опиняться перед вибором, на який ніхто не може підготуватися.

Але часу на сумніви вже не залишалося.

— Даніелю, — покликала вона.

— Так?

— Їдьмо швидше.

Він подивився на неї й серйозно кивнув.

— Я теж на це сподіваюся.