Спочатку:
На сторінку книги
Марта сиділа біля вікна, обхопивши руками чашку теплого чаю.
Вона досі не могла повірити в те, що сталося цієї ночі.
Ще кілька годин тому вона була вдома, дивилася улюблений фільм і розмовляла з татом. А тепер сиділа в купе нічного потяга поруч із людьми, які називали себе її родиною.
Її рідна мама сиділа навпроти.
Старший брат Даніель розташувався біля дверей, а Емілія вмостилася поруч із Мартою, час від часу кидаючи на неї зацікавлені погляди.
— Ти завжди така мовчазна? — нарешті запитала Емілія.
Марта повернула голову.
— Ні. Просто за останні кілька годин моє життя перевернулося догори дриґом. Я намагаюся зрозуміти, чи не сплю.
— Якщо спиш, то в тебе дуже дивний сон, — озвався Даніель. — Я б на твоєму місці хоча б вигадав собі брата, який не дратує.
— А ти завжди такий? — запитала Марта.
— На жаль, — відповіла Емілія.
— Гей!
Марта мимоволі всміхнулася.
І раптом ця маленька суперечка здалася їй дивно затишною. Наче вона пропустила багато сімейних вечорів, за якими тепер могла лише спостерігати збоку.
Грейс помітила її усмішку.
— Ти дуже схожа на себе маленьку, — тихо сказала вона.
Марта одразу повернулася до неї.
— Ти пам'ятаєш мене маленькою?
Грейс кивнула.
— Кожну мить, яку мені вдалося зберегти в пам'яті.
Її голос здригнувся на останніх словах.
Марта опустила очі до чашки.
— А я майже нічого не пам'ятаю про тебе.
— Знаю, люба.
— Мені шкода.
Грейс здивовано подивилася на доньку.
— Чому ти просиш вибачення?
— Не знаю. Мабуть, тому, що ти пам'ятаєш мене, а я тебе — ні.
Грейс пересунулася ближче й обережно накрила її долоню своєю.
— Ти не винна, Марто. Тобі не потрібно вибачатися за те, чого ти не могла контролювати.
Марта кивнула, хоча клубок у горлі нікуди не зник.
— А ми справді були близькими? — запитала вона після паузи.
— Дуже, — відповіла Грейс. — Ти постійно ходила за мною хвостиком. А Даніель страшенно ревнував, коли я приділяла тобі більше уваги.
— Неправда, — обурився брат.
— Правда, — одночасно відповіли Грейс та Емілія.
Марта засміялася.
Даніель театрально закотив очі.
— Я бачу, що тут усі проти мене.
— Звикай, — сказала Емілія.
На кілька хвилин купе наповнилося сміхом.
Марта слухала їх і намагалася запам'ятати кожну дрібницю: мамину усмішку, Даніелеві жарти, Еміліїну звичку перебивати брата.
Вона ще не знала, як називати ці почуття. Не могла раптом стати близькою з людьми, яких не пам'ятала. Але їй хотілося спробувати.
— Можна запитати дещо? — озвалася вона.
— Усе, що захочеш, — відповіла Грейс.
Марта подивилася на кожного з них.
— Куди ми їдемо?
Цього разу Даніель не пожартував.
Він обмінявся поглядом із Грейс, а потім подивився на сестру.
— У місце, де тобі доведеться дізнатися ще дещо.
Марта повільно поставила чашку на столик.
— Ще дещо? Ви серйозно? Невже не можна хоча б одну ніч прожити без таємниць?
Емілія винувато всміхнулася.
— Ми можемо спробувати.
— Це не дуже заспокоює.
Даніель підвівся й підійшов до дверей купе.
— Тобі не потрібно боятися. Цього разу ми будемо поруч.
Марта подивилася на нього, потім на Грейс та Емілію.
Вона ще не знала, що чекає на неї попереду. Не знала, скільки правди їй доведеться почути й скільки спогадів повернути.
Але вперше за цю довгу ніч їй не хотілося тікати.
За вікном пропливали темні обриси дерев, а потяг продовжував рухатися вперед.
Назустріч відповідям, до яких Марта ще не була готова.
Та цього разу вона не була сама.
