Раді Вас бачити!

Камера була маленька. Чотири кроки від стіни до стіни. Стіни бетонні, сирі, внизу — темна смуга, де колись стояла вода. Під стелею — одна лампа, жовта, без абажура. Вона не гасла ніколи.

Анрі сидів на краю металевого ліжка, руки між колін. Ланцюг на правій нозі був короткий, не дозволяв встати повний зріст. Він уже звик. Двадцять років нормального життя, а звик за три дні.

Волосся липло до спини — довге, чорне, важке від поту й бруду. Він не просив гребінець. Не просив нічого. Тільки мовчав.

Двері відчинилися без стуку.

Слідчий увійшов сам. Середній зріст, сірий костюм, ніяких знаків розрізнення. Альфа. Запах — важкий, металічний, як кров.Він сів на єдиний стілець навпроти, поклав теку на коліна.

— Анрі де Вальмер, — сказав тихо, ніби пробував ім’я на смак. — Двадцять років. Омега. Син Етьєна і Марії де Вальмер, засуджених за державну зраду.

Анрі мовчки дивився на підлогу.

— Твої батьки вже дали свідчення, — продовжив слідчий. — Розповіли не все. Але достатньо. Ми знаємо про друкарню на вулиці Сен-Жак. Знаємо про гроші, що йшли через банк «Монпелье». Знаємо імена. Не всі. Але кілька.

Він зробив паузу. Чекав.

Анрі мовчав.

— Ти можеш полегшити собі життя, — голос слідчого був рівний, майже доброзичливий. — Назви решту. І ми поговоримо про твою долю. Можливо, навіть про долю батьків. Вони старі. В’язниця для них… не найкращий варіант.

Анрі підняв погляд.

— Я нічого не знаю.

Слідчий усміхнувся кутиком рота.

— Ти знаєш. Ти був на всіх зборах останні два роки. Твій батько сам тебе туди водив. «Всі рівні незалежно від статті», так? Гарна казка для аристократа-омеги.

Він відкрив теку, витягнув одну сторінку, поклав на коліно.

— У тебе скоро тічка. Ми перевірили медкарту. Остання була шість тижнів тому. Значить, днів через чотири - пять почнеться. А може, раніше — стрес прискорює.

Анрі відчув, як у животі щось стиснулося. Не сильно. Просто холодно.

— Без блокаторів, — продовжував слідчий, — ти будеш кричати вже на третій день. А ми не дамо блокаторів. Навпаки. Ми тебе просто… переведемо. У спільну камеру. Там п’ятеро альф. Довічно. Вони давно не бачили омеги. Особливо такої.

Він подивився Анрі в очі — спокійно, без злості.

— Вони тебе не вб’ють. Ні. Вони будуть дуже обережні. Щоб ти протримався довго.

Анрі відчув, як шкіра на руках стала липкою. Він уявив запах — чужий, густий, чужі руки на шиї, на стегнах. Уявив, як кричить. Як просить. Як перестає просити.

Але голос не зрадив.

— Я нічого не знаю.

Слідчий дивився на нього ще кілька секунд. Потім зітхнув, ніби шкодував.

— Добре. Побачимося завтра.

Він підвівся, зачинив теку.

— І ще одне, Анрі. Якщо ти думаєш, що хтось із твоїх друзів принесе тобі блокатори… не думай. Ми вже взяли трьох. Один із них уже розповів, де ти ховав запаси вдома.

Двері зачинилися.

Анрі залишився сидіти.

Він не плакав. Не кричав. Просто дивився на стіну навпроти, де хтось колись подряпав слово «ні».

Він повторював його подумки, як молитву.

Ні.

Ні.

Ні.

Лампа над головою гула тихо, як далекий рій. Анрі лежав на спині, дивлячись у стелю. Металева койка холодила спину крізь тонку сорочку. Ланцюг на нозі не давав повернутися на бік повністю — завжди тягнув назад, нагадував.

Він не спав. Не міг. Тіло ще не боліло по-справжньому, але вже натякало: скоро почнеться. Сухість у роті, легке тремтіння в животі, чутливість шкіри до кожного дотику тканини. Він знав ці ознаки. Знає їх з чотирнадцяти років.

Батьки. Етьєн і Марія.

Він бачив їх востаннє три тижні тому. У дворі їхнього будинку на Монмартр. Батько — високий, сивий, у старому пальто, яке завжди пахло тютюном і книгами. Мати — маленька, з коротким волоссям, що вже сивіло біля скронь. Вони не кричали, коли їх забирали. Просто стояли, тримаючись за руки. Батько подивився на Анрі один раз — коротко, твердо. «Не здавайся», — сказав погляд. І все.

Анрі заплющив очі. У темряві за повіками вони з’явилися чіткіше.

Голос батька — низький, спокійний, без крику. Зібрання в підвалі старої друкарні, років п’ять тому. Анрі сидів у кутку, йому було п’ятнадцять. Батько стояв посередині, без трибуни, просто говорив.

«Ми не просимо милості. Ми вимагаємо рівності. Омега — не власність. Не товар. Не слабша стать. Омега — людина. Така ж, як альфа, як бета. Якщо хтось каже вам, що ваша доля визначена вашою статтю — він бреше. Він боїться втратити владу. Не вірте йому. Не вірте навіть собі, коли тіло кричить про покору. Тіло — це лише тіло. А ви — це воля».

Анрі тоді не все зрозумів. Але запам’ятав тон. Той самий тон, яким батько говорив про погоду чи про книги. Ніби правда — це щось просте й очевидне.

Мати говорила інакше. Не на зборах. Удома. Вечорами, коли вони сиділи на кухні, пили чай. Вона брала його руку — маленьку, холодну — і клала собі на долоню.

«Ти не належиш нікому, Анрі. Ні альфі. Ні системі. Ні навіть нам. Ти людина. Отже, ти можеш сам вирішувати, ким бути. Навіть якщо тіло буде проти. Навіть якщо весь світ буде проти. Ти не власність. Ти — це ти».

Вона говорила це тихо, майже шепотом. Ніби боялася, що стіни почують.

Анрі відкрив очі. Лампа все гула.

Він знав: якщо зламається зараз, якщо назве імена — нічого не зміниться. Батьків не відпустять. Їх уже засудили. Публічно. За державну зраду. Здача інших нічого не дасть. Тільки додасть ще кілька могил. Або ще кілька камер, де люди кричатимуть так само, як він кричатиме скоро.

Він повернув голову до стіни. Подряпане «ні» все ще було там. Хтось витратив години, щоб вишкрябати його нігтем чи шматком металу.

Анрі простягнув руку. Дотягнувся кінчиками пальців. Провів по літерах.

Ні.

Він не знав, чи витримає тічку. Не знав, чи витримає погрози. Але знав одне: якщо здасться — то зрадить не тільки соратників. Зрадить їхній голос у своїй голові. Голос, який досі звучав.

«Ти людина. Отже, можеш сам керувати своєю долею».

Він стиснув кулак. Нігті вп’ялися в долоню.