Раді Вас бачити!

Анрі прокинувся першим.

Світло ранкового сонця пробивалося крізь щілину в портьєрах - тонке, золоте, майже невагоме. Він лежав на боці, щокою притулившись до грудей Еміля. Той спав - дихання рівне, глибоке, спокійне. Одна рука лежала на талії Анрі - не стискала, просто тримала, ніби боялася відпустити.

Анрі не рухався.

Він просто відчував.

Тепло чужого тіла. Тихе серцебиття під вухом. Запах - чистий, без металевого присмаку альфи, без важкого феромонного тиску. Просто людина. Просто Еміль.

І вперше за довгий час у грудях не було тривоги. Не було страху. Не було провини. Тільки дивний, майже забутий спокій. Ніби хтось нарешті вимкнув той постійний шум у голові, який звався «ти мусиш», «ти належиш», «ти маєш».

А потім прийшла інша думка - гостра, як укол.

Віктор.

Його пан. Його альфа. Його господар.

Анрі заплющив очі сильніше. Згадав запах Віктора - дорогий, владний, той, що завжди заповнював кімнату й не давав дихати вільно. Згадав його руки - сильні, завжди з тією ноткою контролю. Згадав, як він шепотів «мій хлопчик».

Він відчув, як у грудях щось стиснулося - не боляче, а просто сумно.

Еміль ворухнувся. Повільно розплющив очі. Подивився на Анрі - близько, дуже близько. Усміхнувся - ледь помітно, сонно.

- Доброго ранку, - прошепотів він.

Анрі не відповів. Просто нахилився й поцілував його - легко, ніжно, ніби боявся зруйнувати цю мить. Еміль відповів - так само тихо, так само обережно. Поцілунок був коротким, теплим, без поспіху. Просто «я тут». Просто «ти не один».

Вони відірвалися. Дивилися одне на одного - мовчки, довго.

Анрі ковтнув. Голос вийшов хрипкий, тихий.

- Емілю... мені потрібні блокатори.

Еміль завмер. Очі потемніли - не від злості, від розуміння.

- Через тиждень у мене знову почнеться тічка, - продовжив Анрі, дивлячись йому прямо в очі. - Я не хочу... залежати. Від тіла. Від інстинкту. Від нього.

Еміль мовчав кілька секунд. Потім зітхнув - тихо, сумно.

- Це нереально дістати зараз. Але... я спробую.

Він простягнув руку - торкнувся щоки Анрі великим пальцем. Провів по ній - ніжно, ніби боявся зламати.

- Я спробую. Обіцяю.

Анрі кивнув - ледь помітно. Потім притулився ближче. Поклав голову йому на груди. Еміль обійняв його - міцно, але обережно. Погладив по волоссю - повільно, ритмічно.

- Спи ще, - прошепотів Еміль. - Я тут. Я нікуди не піду.

Анрі заплющив очі.

І заснув знову.

Цього разу - спокійно.

Без кошмарів.

Без провини.

Просто в обіймах людини, яка не вимагала від нього бути річчю.

Просто в обіймах Еміля.

Віктор повернувся через три дні - пізно ввечері, коли маєток уже поринув у тишу. Двері відчинилися без стуку. Анрі почув його кроки ще з коридору - впевнені, важкі, знайомі до болю. Він сидів на краю ліжка в легкій сорочці, руки склавши на колінах, ланцюжки тихо дзенькнули, коли він підвівся.

Віктор увійшов. Скинув пальто на крісло. Подивився на Анрі довго - оцінююче, але вже без тієї холодної злості, що була перед від'їздом. Усміхнувся - коротко, кутиком рота.

- Сумували за мною, мій хлопчик?

Анрі кивнув - покірно, тихо.

- Так, мій пане.

Віктор підійшов ближче. Торкнувся його щоки - ніжно, ніби нічого не сталося. Потім нахилився, поцілував у скроню - довго, гаряче.

- Добре, - прошепотів він. - Я теж скучив.

Він ліг поруч. Притягнув Анрі до себе - міцно, як завжди. Руки ковзнули під сорочку - повільно, володарсько. Анрі відповів - автоматично, звично. Тіло вже знало, як реагувати. Але щось було не так.

Тічка мала початися вчора. Або позавчора. Або вже сьогодні. Анрі чекав - з тривогою, з острахом, з якимось дивним передчуттям. Але її не було.

Ні жару в животі. Ні надчутливості шкіри. Ні того солодкого, нестримного запаху, який завжди видавав його наперед.

Він лежав у обіймах Віктора й думав: «Чому?»

Віктор помітив - не одразу, але помітив.

- Ти якийсь тихий сьогодні, - прошепотів він, проводячи пальцями по спині Анрі. - Щось не так?

Анрі мовчав. Потім тихо сказав:

- Тічка... мала початися.

Віктор завмер. Потім усміхнувся - м'яко, майже ніжно.

- Можливо, нерви. Ти багато пережив останнім часом. Королева, її візит, її слова... Тіло просто не встигає. Дай йому час.

Анрі кивнув - мовчки. Але в грудях щось стиснулося. Не страх. Не полегшення. Щось інше.

Наступного ранку прийшов Еміль.

Він увійшов тихо - як завжди. Анрі вже чекав його, сидячи на ліжку в легкій сорочці. Еміль оглянув його - швидко, професійно. Поміряв пульс, послухав серце, подивився на шкіру, на очі.

Потім сів поруч.

- Тічки немає, - сказав він тихо. - І це не нормально. Вона мала прийти вже кілька днів тому.

Анрі кивнув - ледь помітно.

- Віктор каже... нерви.

Еміль мовчав довго. Потім зітхнув.

- Можливо. Стрес може затримати. Або прискорити. Але... - він подивився Анрі прямо в очі. - Це може бути й щось інше.

Анрі відчув, як серце стукнуло - сильно, боляче.

- Що саме?

Еміль опустив погляд. Потім тихо сказав:

- Ти можеш бути вагітним.

Анрі завмер. Дихання зупинилося.

- Ні... - прошепотів він. - Я приймав пігулки. Дві. Він сам мені дав другу...

Еміль подивився на нього - сумно, майже болісно.

- Я перевірю. Але... якщо Віктор хотів, щоб ти був вагітним - він міг дати тобі плацебо. Звичайні цукрові таблетки. Ти б не відчув різниці.

Анрі відчув, як у грудях щось обірвалося.

Він не плакав. Не кричав.

Просто сидів - мовчки, нерухомо.

Еміль простягнув руку - торкнувся його плеча. Легко, обережно.

- Поки, що ще рано казати щось напевно. Потрібно зачекати. 

Анрі не відповів.

Тільки подумав - тихо, майже спокійно:

«Якщо це правда... то він переміг.

Але якщо це правда... то я маю дитину.

І вона не буде носити нашийник.

Ніколи».

Він заплющив очі.

І вперше за довгий час не відчув страху.

Тільки холодну, чисту рішучість.

Він зробить усе.

Заради неї.

Заради себе.

Заради того, щоб правда вийшла назовні.

І щоб більше ніхто не називав їх речами.