Раді Вас бачити!

Віктор сидів у маленькій палаті госпіталю — на стільці біля ліжка Еміля. Світло лампи над головою було тьмяним, жовтим, воно робило обличчя пораненого ще блідішим. Еміль дихав важко, з хрипом, пов’язка на грудях уже просочилася кров’ю. Але очі — живі, гострі, повні відчаю.

Він не чекав, поки Віктор заговорить першим.

— Він помирає, — сказав Еміль. Голос слабкий, але чіткий. — Народжував удома. Кесарево. Сам робив. Не було іншого виходу. Інфекція пішла дуже швидко. Перитоніт. Сепсис. Антибіотики — єдина надія. Без них… максимум два-три дні.

Віктор сидів нерухомо. Руки стиснуті на колінах так сильно, що нігті впивалися в долоні.

— Де він? — запитав він тихо. Голос не тремтів, але в ньому вже не було колишньої влади. Тільки біль.

Еміль подивився йому прямо в очі — довго, без страху.

— Я не скажу тобі адресу. Не зараз. Бо якщо ти приїдеш з патрулем — вони заберуть його. І дитину теж. А дитина… вона жива. Донька. Народилася маленька, але сильна. Він назвав її Маргарита.

Віктор заплющив очі. На мить. Тільки на мить.

— Чому ти не звернувся до мене раніше? — прошепотів він.

Еміль усміхнувся — криво, болісно.

— Бо ти — система. Ти сам її створив. Ти сам її захищав. Ти сам здав його родину. Я не знав, чи ти прийдеш заради нього… чи заради себе.

Віктор мовчав. Потім повільно підвівся. Підійшов до вікна. Подивився на нічне небо — чисте, зірчасте, байдуже.

— Я не можу дістати антибіотики офіційно, — сказав він тихо. — Мене зняли з посади. Мене вже не пускають у головну лікарню. Але… у мене ще залишилися зв’язки. Люди, які винні мені. Я можу дістати. Сьогодні ж. Якщо ти скажеш, де він.

Еміль мовчав довго. Потім прошепотів:

— Він у старому будинку на околиці села Верхівка. За сімдесят кілометрів на північ. Хата на краю лісу. Без світла. Без дороги. Якщо поїдеш — їдь один. Без патруля. Без зброї. Без уніформи. Він не відкриє двері, якщо побачить тебе таким.

Віктор повернувся. Очі блищали — не від світла. Від сліз, які він стримував усе життя.

— Я поїду. Зараз. І привезу ліки. І… скажи йому… скажи, що я кохаю його. Що я кохав завжди. Що я… шкодую.

Еміль подивився на нього — довго, болісно.

— Він знає. Він завжди знав. Але він більше не вірить словам. Він вірить тільки діям.

Віктор кивнув — коротко, різко.

— Тоді я покажу йому дію.

Він повернувся до дверей. Зупинився на порозі.

— Якщо я не встигну… бережи їх. Обіцяй мені.

Еміль кивнув — ледь помітно.

— Обіцяю.

Віктор вийшов — швидко, рішуче. Двері зачинилися тихо.

Еміль залишився лежати — блідий, важко дихаючий.

А Віктор сів у машину. Завів двигун.

І поїхав — назустріч ночі, назустріч тому, кого кохав і втратив. Назустріч тому, кого ще міг врятувати.

Віктор їхав усю ніч — швидко, мовчки, з увімкненими фарами, хоч і знав, що це небезпечно. Дорога петляла між лісами й полями, туман стелився низько, фари різали його, як ножі. У голові пульсувала тільки одна думка: «Тільки б встигнути. Тільки б встигнути».

Будинок стояа на краю маленького села, майже в лісі — старий, темний, з одним єдиним вікном, де тьмяно світилася лампа. Віктор загальмував різко, машина ковзнула по мокрій землі. Він вискочив, не зачинивши двері, і побіг до будинку.

Двері були прочинені. Він увійшов — і серце зупинилося.

Анрі лежав на вузькому ліжку, вкритому старими ковдрами. Обличчя — біле, як полотно, очі запалі, губи сині. Живіт уже спав після пологів, але тіло було гаряче від лихоманки. Дихання — слабке, уривчасте, зі свистом. Поряд у колисці тихо спали діти — двоє немовлят. 

Віктор упав на коліна біля ліжка. Узяв руку Анрі — холодну, слабку, майже безсилу. Притиснув її до своїх губ.

— Анрі… я тут. Я приїхав. Я привіз ліки. Все буде добре… чуєш? Все буде добре…

Анрі повільно розплющив очі. Зелені, колись яскраві, тепер тьмяні, затуманені болем. Він побачив Віктора. Усміхнувся — слабко, ледь помітно, але щиро.

— Ти… прийшов, — прошепотів він. Кожне слово давалося важко, з зусиллям. — Я… чекав тебе.

Віктор притиснув його руку до своєї щоки. Сльози впали на шкіру Анрі — гарячі, важкі.

— Прости мене, — сказав він хрипко, голос зірвався. — Прости за все. За підвал. За брехню. За те, що я зламав тебе. Я кохав тебе. Я кохаю тебе. Я не знав… я не розумів, що це так боляче…

Анрі подивився на нього — ніжно, без злості, без докору.

— Я теж… кохав тебе, — прошепотів він. — Навіть коли боявся. Навіть коли ненавидів. Ти був… єдиним, хто мене обіймав по-справжньому. Ти був… моїм. І я… був твоїм.

Він закашлявся — слабо, болісно. Віктор притримував його, гладив по спині, притискав до себе.

— Не говори… бережи сили… ліки вже тут, я зараз…

Анрі похитав головою. Підняв руку — ледве-ледве — торкнувся щоки Віктора.

— Послухай мене… будь ласка. Діти… донька і син… Нехай вони будуть вільними. Нехай ніколи… не носять нашийник. Обіцяй мені.

Віктор кивнув — сльози текли по його обличчю, він не витирав їх.

— Обіцяю. Обіцяю. Я все зроблю. Я зміняю все. Тільки… не йди. Не покидай мене. Будь ласка…

Анрі усміхнувся — дуже ніжно, дуже сумно.

— Я кохав тебе, — прошепотів він востаннє. — Навіть коли ти був моїм паном… ти був моїм. І я… був щасливий… хоч трохи.

Рука впала. Очі закрилися. Дихання стало тихішим… тихішим… і зупинилося. Віктор сидів нерухомо. Тримав його руку. Притискав до губ. Сльози падали на бліде обличчя Анрі — одна за одною.

— Ні… — прошепотів він. — Ні… не йди… будь ласка… не покидай мене…

Він обійняв Анрі — міцно, відчайдушно, ніби хотів утримати душу, що відлітає. Притиснув до грудей. Захитався вперед-назад, як дитина.

— Я кохав тебе… я кохав тебе… пробач мені… пробач…

За вікном починало світати — бліде, холодне літнє світло. А в маленькій холодній хаті залишився тільки Віктор — чоловік, який втратив усе, що мав. Він тримав Анрі в обіймах — довго, дуже довго.

І плакав — голосно, болісно, як людина, яка зрозуміла запізно.

Що кохання — це не володіння. Що кохання — це коли ти готовий відпустити. І що він відпустив надто пізно.