Раді Вас бачити!

Анрі лежав на боці, притулившись до грудей Віктора. Вузол ще тримав їх разом — повільно спадав, але не відпускав повністю. Тіло Анрі було важке, розслаблене, тепле. Жар тічки відступив — не зник, але став тихим, приємним фоном. Дихання рівне. Очі напівзаплющені. Він не думав про батьків. Не думав про острів. Не думав про завтра. Просто лежав. Безпечний. Зігрітий. Задоволений.

Віктор гладив його волосся — повільно, пальцями від скроні до потилиці. Голос низький, спокійний.

— Це все заради твого блага, мій хлопчик. Я подбаю про тебе. Ти більше не мусиш мучитися. Не мусиш ховатися. Не мусиш боятися.

Анрі не відповів. Тільки видихнув тихо, притулившись ближче. Шкіра до шкіри. Запах Віктора обволікав — як ковдра.

Віктор мовчав кілька секунд. Потім, ніби між іншим:

— Ці пігулки дав тобі Еміль?

Не питання. Констатація. Тиха, рівна, без емоцій.

Анрі завмер. Серце стукнуло раз — сильно, боляче. Він відчув, як холод пробігає по спині, попри тепло вузла всередині. Очі розплющилися ширше. Він не відповів. Просто мовчав.

Віктор не підняв голосу. Не стиснув руку. Просто продовжив гладити волосся — тим самим ритмом.

— Звісно, Еміль. Більше нікому.

Він зробив паузу. Голос став трохи нижчим. Не гнівним. Але в ньому з’явилася щось нове — холодне, металеве, як лезо, що лежить на столі й чекає, коли його візьмуть.

— Він знає, що я перевіряю. Знає, що я все бачу. І все одно вирішив ризикнути.

Анрі відчув, як горло стиснулося. Він повернув голову — подивився на Віктора. Сірі очі дивилися спокійно. Але в них була та сама огидна посмішка, що вчора, коли він тримав баночку.

— Не карайте його, — прошепотів Анрі. Голос тремтів — тихо, але чітко. — Будь ласка. У мене… розлади. Мені поки що не можна вагітніти. Він просто… допоміг. Бо знав.

Віктор мовчав довго. Пальці в волоссі Анрі не зупинилися. Продовжували гладити — повільно, методично.

— Розлади, — повторив він. Ніби пробував слово на смак. — Цікаво. Чому він не сказав мені особисто? Я ж лікарю довіряю. Він добре знає закони. Знає, що має повідомляти опікуна про будь-які медичні обмеження. Особливо такі.

Він нахилився ближче. Губи торкнулися скроні Анрі — знайомий жест. Але цього разу поцілунок був холодніший. Ніби не заспокоював, а позначав.

— Я не покараю його. Поки що.

Голос став тихішим. Майже шепіт.

— Але я поговорю з ним. Сам. І він пояснить мені все. Детально.

Анрі відчув, як холод у грудях став глибшим. Не від слів. Від тону. Від того, як Віктор сказав «поки що». Як ніби це не обіцянка, а відстрочка.

Віктор відкинувся назад. Підтримався на лікті. Подивився на Анрі зверху вниз — спокійно, оцінююче.

— Ти ж розумієш, мій хлопчик. Я не терплю, коли від мене ховають. Особливо те, що стосується тебе.

Він провів пальцем по нашийнику — повільно, ніби нагадуючи.

— Але ти молодець. Прийшов. Довірився. Це головне.

Він поцілував Анрі в губи — коротко, сухо.

— Спи. Вузол ще тримається. Я буду поруч.

Анрі заплющив очі. Тіло все ще було розслабленим. Але розум уже не спав.

Він чув, як Віктор дихає рівно. Як серце б’ється спокійно.

І вперше подумав:

«Це не турбота. Це контроль».

І ще:

«Еміль у небезпеці».

Але він не рухався. Не говорив.

Просто лежав.

І чекав, коли вузол відпустить.

Щоб можна було думати далі.