Раді Вас бачити!

Машина їхала повільно. Місто за вікном — сіре, мокре від ранкового дощу. Анрі сидів прямо, руки на колінах, пальці стиснуті. Віктор — поруч, але не надто близько. Мовчав перші десять хвилин. Потім заговорив тихо, ніби продовжував давню розмову.

— Ти думаєш, що я прийшов тебе врятувати, — сказав він. — І це правда. Але не так, як ти уявляєш. Система не пробачає. Твої батьки… вони були надто гучними. Надто помітними. Я не міг їх зупинити відкрито. Але міг зробити так, щоб ти не пішов слідом.

Анрі повернув голову. Дивився на профіль Віктора — рівний ніс, жорстка лінія щелепи, сірі очі дивляться вперед.

— Ви ризикуєте собою, — прошепотів він. — Якщо хтось дізнається…

Віктор коротко посміхнувся. Без тепла.

— Ніхто не дізнається. Я роблю це вже давно. Тихо. Твій батько знав, що я не з ними. Але він також знав, що я не проти них. Він просив мене подбати про тебе, якщо щось станеться.

Анрі відчув, як у грудях щось розслабилося. Не повністю. Але трохи. Він згадав вечори, коли Віктор сидів за столом, слухав батька, кивав. Не сперечався. Не підтакував. Просто був.

— Дякую, — сказав він тихо. — Я… я не знав, що хтось ще залишився.

Віктор не відповів. Просто простягнув руку і поклав долоню на потилицю Анрі — коротко, міцно, як заспокоюють дитину. Пальці пройшлися по волоссю, від потилиці до шиї. Анрі здригнувся — не від страху. Від тепла. Від того, що вже давно ніхто не торкався його так… по-людськи.

— Ти втомлений, — сказав Віктор. — Закрий очі. Дорога ще довга.

Анрі не закрив. Але не відсунувся.

Коли машина зупинилася перед великим будинком — темний камінь, високі вікна, ковані ворота, — Анрі вийшов сам. Віктор пішов попереду. Двері відчинила жінка середнього віку в чорній сукні — прислуга. Вона глянула на Анрі один раз: коротко, зневажливо. Ніби побачила брудну собаку, яку принесли з вулиці. Потім відвела погляд і відступила.

Всередині — високі стелі, мармур, темне дерево. Запах воску й старого паркету. Віктор провів його сходами на другий поверх. Коридор. Двері. Кімната — простора, з великим ліжком, шафою, вікном на сад. На столі — склянка води, тарілка з фруктами.

Віктор зачинив двері за ними. Сам.

— Тут ти будеш жити, — сказав він. — Це твоя кімната.

Анрі кивнув. Оглянувся. Занадто чисто. Занадто тихо.

Віктор підійшов до маленької скриньки на комоді. Відкрив. Витягнув тонкий чорний нашийник — шкіра, срібна пластина спереду. На пластині вигравіювано: 0472«Власність Віктора де Лакруа».

Анрі завмер.

Віктор підійшов ближче. Не швидко. Спокійно.

— Це не те, що ти думаєш, — сказав він тихо. — Це не кайдани. Це захист. Без нього інші альфи не знатимуть, що ти під опікою. Вони відчують твій запах. Відчують, що ти без пари. І тоді… ти знаєш, що буває.

Він підняв нашийник. Анрі не відступив. Просто стояв.

— Я не збираюся тебе мітити, — продовжив Віктор. — Але цей нашийник скаже всім: ти мій. І ніхто не торкнеться тебе без мого дозволу.

Він підійшов зовсім близько. Запах — чистий, теплий, обволікаючий. Анрі відчув, як серце б’ється швидше. Не від страху. Від чогось іншого.

Віктор підняв руки. Повільно застібнув нашийник на шиї Анрі. Шкіра була м’яка, прохолодна. Металева пластина лягла на ключицю — холодна, важка. Пальці Віктора затрималися на потилиці — легенько погладили по волоссю. Потім він нахилився. Губи торкнулися скроні — коротко, сухо, майже по-батьківськи. Але Анрі відчув тепло дихання. І легкий, майже непомітний тиск.

— Ти в безпеці, — прошепотів Віктор прямо в скроню. — Я обіцяю.

Анрі стояв нерухомо. Нашийник тиснув — не боляче. Просто нагадував.

Віктор відступив. Подивився на нього ще раз — спокійно, оцінююче.

— Прислуга принесе тобі одяг. І їжу. Відпочинь. Я прийду ввечері.

Він вийшов.

Двері зачинилися тихо.

Анрі торкнувся нашийника пальцями. Метал був ще холодний.

Він підійшов до дзеркала. Подивився.

Чорне волосся. Бліда шкіра. Зелені очі. І тонка чорна смуга на шиї з номером і ім'ям його власника.

Він просто сів на край ліжка. І подумав:

«Він справді мене захищає. Він єдиний, хто залишився».

Але десь глибоко, у животі, уже починалося щось інше. Маленьке. Холодне. Сумнів.

Він відігнав його.