Раді Вас бачити!

Віктор прийшов увечері — тихо, без стуку. Двері відчинилися повільно, ніби він не хотів налякати.

Анрі сидів на ліжку — спина пряма, руки на колінах. Він не підвівся. Не подивився. Просто дивився в підлогу.

Віктор зупинився за крок. Не підійшов одразу. Стояв, дивився на нього — довго, мовчки.

— Ти витримав, — сказав він нарешті. Голос тихий, майже ніжний. — Я знав, що ти сильний. Але я мусив це зробити.

Анрі не відповів. Тільки пальці стиснулися на колінах.

Віктор зробив крок ближче. Сів на край ліжка — не близько, але достатньо, щоб Анрі відчув його тепло.

— Якби я не покарав тебе — інспектор би доповів. Тебе б оголосили ненадійним. Забрали б. І тоді… — він зробив паузу, ніби слова були важкими. — Тоді вже не я вирішував би. Держава забрала б тебе в один із закладів. Бордель — це ще найкраще. Розплідник — гірше. Але для таких, як ти… синів політичних злочинців… вони мають спеціальні місця.

Анрі здригнувся — ледь помітно.

Він знав. Батько розповідав. Шепотом, увечері, коли ніхто не чув. Про заклади, де омег не просто використовують. Де їх вивчають. Де тестують нові препарати, нові способи контролю. Де тіло стає лабораторією, а людина — зразком. Де біль — це норма, а смерть — звільнення.

Віктор нахилився ближче. Пальці торкнулися його руки — обережно, ніби боявся злякати.

— Я не хотів, щоб ти туди потрапив. Я мусив показати, що контролюю тебе. Що ти… слухняний. Інакше вони б не відступили.

Він провів пальцями по зап’ястю Анрі — повільно, заспокійливо. Піднявся вище — до ліктя, до плеча. Анрі не відсунувся. Тільки дихання стало нерівним.

— Я такий же в’язень цієї системи, як і ти, — прошепотів Віктор прямо в скроню. Голос низький, теплий. — Я не можу змінити правила. Але я можу захищати тебе в них. Я можу робити так, щоб тобі не було боляче. Щоб ти був у мене в безпеці.

Він нахилився. Губи торкнулися скроні — знайомо, м’яко. Потім спустилися нижче — до вилиці, до кутика губ. Не цілували. Просто дихали. Гаряче дихання на шкірі.

Анрі заплющив очі. Тіло відреагувало — тепло пішло вниз, по спині, по животі. Не тічка. Просто… дотик. Просто голос, що шепотів «я дбаю».

Віктор поклав руку йому на потилицю — стиснув легенько, притягнув ближче. Інша рука лягла на талію — повільно, обережно ковзнула під сорочку. Пальці пройшлися по ребрах — відчуваючи, як вони все ще проступають після підвалу.

— Ти мій, Анрі. І я не дам їм тебе забрати. Ніколи.

Він поцілував його — повільно, глибоко. Язик увійшов м’яко, ніби просив дозволу. Анрі відкрився — неохоче, але відкрився. Руки Віктора гладили спину — заспокійливо, володарсько. Тіло Анрі розслабилося проти волі. Він відчував тепло. Захист. Турботу

Віктор відірвався. Подивився в очі — ніжно, майже сумно.

— Спи, мій хлопчик. Я буду поруч.

Він ліг поруч. Притягнув Анрі до себе — груди до грудей. Обійняв міцно, ніби боявся втратити.

Анрі заплющив очі. Дихав рівно. Тепло Віктора обволікало — як ковдра.

І він подумав — тихо, майже сонно:

«Може, він справді мене захищає…»

— Ти вже не в тічці, — сказав альфа тихо. — Але я відчуваю тебе. І ти мене відчуваєш.

Анрі не відповів. Тільки видихнув — коротко, нерівно. Віктор нахилився. Губи торкнулися скроні — знайомо, м’яко. Потім спустилися до шиї. Анрі заплющив очі. Тіло саме відреагувало — шкіра вкрилася мурашками, дихання стало глибшим.

Віктор не квапився. Розстебнув сорочку Анрі — повільно, ґудзик за ґудзиком. Пальці пройшлися по грудях — легенько, ніби малювали. Соски затверділи миттєво. Анрі тихо вдихнув.

— Ти скучив, — прошепотів Віктор прямо в шкіру. — Я бачу.

Він зняв свою сорочку. Ліг зверху — не тиснучи вагою, але повністю прикриваючи. Груди до грудей. Шкіра до шкіри. Анрі відчув його тепло, його запах, і щось усередині здалося. Не опір. Здача. Але добровільна.

Віктор поцілував його — глибоко, повільно. Язик увійшов м’яко, але впевнено. Анрі відповів — неохоче спочатку, потім сильніше. Руки самі лягли на спину Віктора — нігті ледь торкнулися шкіри.

Віктор опустився нижче — губами по ключицях, по грудях. Взяв сосок у рот — повільно, язиком обвів, потім злегка посмоктав. Анрі вигнувся. Стогін вирвався — тихий, але щирий.

Віктор розстебнув штани Анрі. Зняв їх разом з трусами — одним рухом. Член Анрі вже стояв — твердий, чутливий. Віктор провів по ньому долонею — повільно, від основи до кінчика. Анрі здригнувся всім тілом.

— Дивись на мене, — прошепотів Віктор.

Анрі подивився. Зелені очі в сірі. Віктор увійшов — повільно, сантиметр за сантиметром. Анрі відчув, як його розкривають — легко, без болю. Тільки повнота. Тільки тепло. Коли увійшов повністю — зупинився. Дихав важко.

— Добре?

Анрі кивнув. Руки стиснули плечі Віктора.

Віктор почав рухатися — повільно, глибоко. Кожен поштовх — точний, ритмічний. Анрі стогнав — тихо, уривчасто. Тіло відповідало — стискалося навколо нього, просило більше. Віктор прискорювався — не різко. Пальці стиснули стегна хлопця. Потім — один поштовх сильніший. Вузол почав набухати.

Віктор увійшов глибше. Вузол розбух — повністю. Зафіксував їх разом. Анрі закричав — коротко, високо. Оргазм накрив миттєво — хвилями, без зупинки. Віктор тримав його — міцно, але не боляче. Сам кінчив — тихо, глибоко всередині.

Вони лежали так — з’єднані. Віктор гладив волосся Анрі. Поцілував скроню.

— Мій хлопчик, — прошепотів він. — Я дбаю про тебе. Завжди.

Анрі заплющив очі. Тіло тремтіло від задоволення 

Він не думав про підвал. Не думав про систему.

Він просто відчував тепло альфи. І те, як той тримає його — ніби справді боїться втратити.

І на мить повірив.

Повністю повірив.

Що Віктор — хороший.

Що він захищає.

Що все інше — просто система.