Раді Вас бачити!

Ранок прийшов сірий. Лампа під стелею все ще горіла, але за маленьким заґратованим вікном уже біліло.

Двері відчинилися раніше, ніж зазвичай. Два охоронці. Без слів. Один відімкнув ланцюг від ліжка, другий вказав на вихід. Анрі встав. Ноги затекли, але він не похитнувся. Сорочка липла до спини, волосся звисало важкими пасмами.

Його провели коридором, потім сходами вгору. Двері відчинялися і зачинялися за ним, як щелепи. Нарешті — невелика кімната без вікон. Стіл. Два стільці. На одному сидів слідчий. На другому — Віктор де Лакруа.

Анрі зупинився на порозі.

Він знав це обличчя. Багато разів бачив його у вітальні батьків. Віктор завжди приходив увечері, без охорони, у простому пальто. Сидів за столом, пив чай, слухав батька. Іноді посміхався — коротко, майже непомітно.

Тепер Віктор був у темному костюмі. Сорочка без жодної зморшки. Сорок п’ять років. Високий, рівний, спокійний. Сірі очі дивилися прямо. Не м’яко. Не жорстко. Просто дивилися.

Слідчий підвівся.

— Де Лакруа, — сказав він офіційно. — Ось ваш підопічний. Анрі де Вальмер. Повністю передається під вашу опіку згідно з рішенням суду.

Віктор кивнув один раз. Не встав. Просто простягнув руку і взяв папери, які слідчий поклав перед ним. Перегорнув. Підписав. Рухи точні, без поспіху.

Анрі дивився на нього і відчував, як холод у грудях стає важчим.

«Його теж заберуть, — подумав він. — Якщо він тут, значить, його вже підозрюють. Він прийшов мене витягти. А тепер його самого…»

Він зробив крок уперед.

— Пане де Лакруа…

Голос вийшов хрипкий. Він прокашлявся.

— Ви… вас не чіпали?

Віктор підняв очі. Коротко. Спокійно.

— Ні, Анрі. Мене не чіпали.

Він склав папери, поклав у внутрішню кишеню піджака. Потім встав. Був вищий, ніж запам’ятався. Плечі широкі, постава рівна, як у людини, яка ніколи не сумнівалася.

— Я забрав тебе, — сказав він тихо, майже м’яко. — Ти тепер під моєю опікою. Це єдиний спосіб тебе захистити. Твій рід… більше не існує як політична сила. Але ти живий. І я хочу, щоб ти залишився живим.

Анрі відчув, як горло стиснулося.

— Батьки…

— Їх справа закрита, — відповів Віктор. — Ти не можеш їм допомогти. Але можеш допомогти собі.

Він зробив крок до Анрі. Не швидко. Не загрозливо. Просто підійшов ближче. Запах — чистий, дорогий, без різкості. Альфа.

— Я знаю, що ти думаєш, — продовжував Віктор тим самим рівним голосом. — Що я друг твоєї родини. Що я можу щось змінити. Не можу. Система сильніша за будь-кого з нас. Але я можу зробити так, щоб ти не опинився в спільній камері. Щоб тебе не зламали. Щоб ти жив.

Він простягнув руку і поправив комір сорочки на Анрі — легкий, майже батьківський жест.

— Ти поїдеш зі мною. У мій будинок. Там є кімната. Їжа. Лікар, якщо знадобиться. І блокатори, якщо ти їх попросиш.

Анрі дивився йому в очі. І раптом йому здалося, що пан де Лакруа дивиться на нього не як на сина друга, а так, як дивляться на річ, яку щойно виграли на аукціоні. Спокійно. Задоволено. З легким, майже непомітним тріумфом.

Хлопець відчув, як шкіра на потилиці стає холодною.

Віктор опустив руку.

— Ходімо. Машина чекає.

Анрі не рухався ще секунду. Потім ступив уперед. Ланцюг уже зняли, але він ішов так, ніби він ще був.

За дверима чекав чорний автомобіль. Віктор відчинив задні двері сам. Не охоронець. Сам.

Анрі сів. Віктор — поруч.

Двері зачинилися.

Машина рушила.

Анрі дивився у вікно. Місто пропливало повільно, сіре, байдуже.