Раді Вас бачити!

Після цього лікар залишив " оглядову " кімнату. Не встигли за ним зачинитися двері як одразу ж увійшла служниця і наказала йому йти до своєї кімнати. Лише залишившись наодинці хлопець наважився витягти склянку з пігулками.

Анрі підійшов до подушки. Підняв її. Поклав баночку під неї — глибоко, щоб не видно було навіть при прибиранні. Потім опустив подушку назад.

Потім сів. І відчув.

Тепло в животі вже не тліло. Воно розливалося — повільно, але невблаганно. По стегнах, по попереку, по грудях. Шкіра горіла. Соски терлися об сорочку при кожному вдиху — болісно, але приємно. Запах його феромонів заповнив кімнату — солодкий, густий, той, що кричить «я тут, візьміть мене». Анрі стиснув стегна. Не допомагало.

Він заплющив очі. Спробував думати про батьків. Про острів. Про п’ятнадцять років. Про те, що вони не доживуть. Про те, що треба знайти спосіб. Про те, що треба боротися.

Але думки йшли не туди.

Він подумав про Віктора.

Про те, як той сидів учора ввечері. Як рука лежала на животі. Як пальці гладять маленькими колами. Як губи торкаються скроні — раз за разом. Як тепло дихання заспокоювало. Як біль відступав.

Анрі відчув, як у горлі підступило щось гаряче. Не сльози. Сором.

«Я не повинен. Вони там вмирають. А я… думаю про нього. Про те, щоб він прийшов. Зараз. Щоб знову…»

Він стиснув кулаки. Нігті вп’ялися в долоні.

«Я слабкий. Тіло слабке. Але я не здаюся. Я просто… хочу, щоб стало легше».

Він ліг. Перевернувся на бік. Підтягнув коліна до грудей. Тіло тремтіло — не від холоду. Від бажання. Від того, що воно вже знало, хто може загасити цей вогонь.

І тоді думки пішли ще далі.

До Еміля.

До світло-русого волосся з мідним блиском. До недбалої зачіски, яка робила його схожим на омегу. До сіро-зелених очей — м’яких, але гострих. До того, як пальці торкнулися його — коротко, випадково. До іскри. До тих слів: «Я теж знаю, що таке боятися завагітніти від того, кого не кохаєш».

Анрі відкрив очі. Дивився в стелю.

«Навіщо він це робить? Він бета. Йому нема чого боятися. Він міг би просто мовчати. Просто виконати наказ Віктора. Чому дав мені ці пігулки? Чому подивився так, ніби… розуміє?»

Він не знав відповіді.

Але знав одне: ця іскра не зникла. Вона лежала десь глибоко, маленька, тепла. І вона не була схожа на те, що робив Віктор.

Вона була іншою.

Анрі заплющив очі знову. Тіло горіло. Думки кружляли.

Він чекав.

Чекав, щоб хтось прийшов.

І ненавидів себе за це.

Але нічого не міг вдіяти.

Анрі лежав на боці, підтягнувши коліна до грудей. Тіло горіло рівно, без перерв. Кожний вдих віддавався в животі гострим, тягнучим теплом. Шкіра ставала надто чутливою — навіть простирадло дратувало, ніби хтось повільно водив по ній наждачним папером. Запах його феромонів уже просочився крізь двері — солодкий, густий, відчайдушний. Він знав, що в коридорі це відчувають. Знає, що прислуга уникає проходити повз його двері.

Він чекав.

Спочатку — просто чекав, щоб стало легше. Потім — чекав Віктора. Думав: прийде, покладе руку на живіт, погладить скроню, скаже «спи». І біль відступить. Хоч на трохи.

Годинник на комоді цокав повільно. Десь за вікном почався дощ — тихий, рівний. Анрі дивився на стелю. Очі сухі, але важкі. Тіло тремтіло — дрібно, постійно. Він стискав простирадло в кулаках. Намагаючись утримати себе вкупі.

Він не дочекався.

Віктор не прийшов.

Анрі заснув важко, неспокійно. Сни були уривчастими: батьки на острові, холодні бараки, вітер, що рве волосся. Потім — Віктор, що стоїть над ним, дивиться зверху вниз, усміхається коротко, каже: «Ти ж знаєш, що проситимеш». Анрі прокидався кілька разів — мокрий від поту, з серцем, що калатало в горлі. Кожного разу думав: зараз прийде. Зараз.

Але двері залишалися зачиненими.

Вранці дощ припинився. Сонце пробивалося крізь портьєри тонкими смугами. Анрі прокинувся першим. Тіло боліло — не гостро, а тупо, як після довгої лихоманки. Живіт стискався хвилями. Він відчував, що тічка вже не за три дні. Вона вже тут. Почалася вночі.

Він не вставав. Просто лежав. Чекав.

Двері відчинилися тихо.

Віктор увійшов. Без костюма — тільки сорочка з розстебнутим коміром, штани. Волосся трохи скуйовджене, ніби він не спав. Запах альфи вдарив одразу — сильний, теплий, знайомий. Анрі здригнувся всім тілом. Не від страху. Від полегшення.

Віктор підійшов до ліжка. Сів на край. Подивився на Анрі довго, мовчки.

— Мій хлопчик, — сказав він тихо. Голос низький, майже ніжний. — Ти не спав.

Анрі не відповів. Тільки дивився. Очі блищали — не від сліз. Від жару.

Віктор простягнув руку. Пальці торкнулися щоки — повільно провели вниз, по шиї, по нашийнику. Затрималися на металі. Потім спустилися нижче — по ключиці, по грудях. Через сорочку. Анрі вдихнув різко. Соски затверділи миттєво.

Віктор не зупинився. Рука лягла на живіт — тепер сміливіше. Пальці розійшлися віялом, притиснулися сильніше. Тепло долоні пройшло крізь тканину, прямо до того місця, де все пульсувало. Анрі вигнувся назустріч — ледь помітно, але Віктор відчув.

— Ти страждав усю ніч, — прошепотів Віктор. Губи торкнулися скроні — довго, гаряче. Потім спустилися до вилиці. До кутика губ. — А я чекав, коли ти попросиш.

Він нахилився ближче. Рука на животі повільно ковзнула нижче — не грубо, але відверто. Пальці пройшли по внутрішній стороні стегна — легенько, ніби випадково. Анрі стиснув зуби. Дихання стало уривчастим.

— Мій хлопчик, — повторив Віктор. Голос став глибшим. — Ти можеш сказати «так». І все закінчиться. Я полегшу тобі. Не боляче. Тільки добре.

Анрі заплющив очі. Тіло кричало. Розум мовчав.

Він не сказав «так».

Але й не сказав «ні».

Віктор не тиснув. Просто тримав руку. Гладив. Чекав.

Анрі відчував, як сором змішується з бажанням. Як тіло зраджує. Як нічний біль відступає під цим дотиком.

Він не просив.

Поки що.

Але вже не міг заперечити.