Раді Вас бачити!

Прошло два тижні. Тихо, рівно, без подій.

Анрі видужав повністю. Шкіра знову стала гладкою, ребра більше не проступали. Він їв регулярно — легкі супи, хліб з маслом, фрукти, м’ясо. Спав довго, без снів. Прокидався в ліжку Віктора, іноді один, іноді з його рукою на талії. Тепло тіла поруч стало звичним, як дихання.

Він почав звикати.

Ранок — душ, чиста сорочка, прозора туніка, яку Віктор любив. Обід — разом за столом. Віктор говорив мало — про погоду, про парламент, про те, як добре, що Анрі вже не кашляє. Анрі відповідав коротко, ввічливо. Іноді посміхався — ледь помітно, кутиком губ.

Вечір — секс. Не завжди бурхливий. Іноді просто повільно, тихо, з поцілунками в скроню й шепотом «мій хлопчик». Анрі вже не чинив опір. Тіло саме відкривалося. Він ловив себе на тому, що чекає цього — не з примусу, а з якоїсь дивної, теплової потреби. Як собака чекає господаря після довгого дня. Їжа, безпека, дотик. Все просто.

Одного разу, лежачи в ліжку після, Анрі подумав:

«Може, вони праві. Альфи. Рада. Може, омеги справді… тварини. Я ж нічим не відрізняюся від того пса, якого я приютив у дитинстві. Годували — я був радий. Гладили — я лизав руку. Тепер те саме. Їжа. Тепло. Секс. І мені добре».

Він не відчував сорому. Тільки спокій. Глибокий, майже сонний.

Інспектор приходив ще раз. Сидів навпроти, дивився холодно, задавав питання — короткі, гострі.

— Ти задоволений своїм становищем?

Анрі дивився в підлогу. Відповідав тихо, слухняно.

— Так.

— Ти розумієш, чому твої батьки помилялися?

— Так.

Інспектор спостерігав за ним довго. Потім кивнув.

— Добре. Ти адаптувався.

Він пішов задоволений. Двері зачинилися тихо.

Еміль приходив регулярно — раз на три дні. Оглядав. Міряв тиск. Слухав серце. Давав вітаміни, мазі, іноді — легке заспокійливе. Вони майже не розмовляли. Еміль ставив питання сухо, професійно.

— Як спиш?

— Добре.

— Апетит?

— Нормальний.

Анрі дивився на його зап’ястя — синці вже зникли повністю. Але він пам’ятав. Не запитував. Еміль теж не говорив зайвого. Тільки раз, коли Анрі кашлянув, він сказав тихо:

— Пий більше води. Ти ще слабкий.

І все.

Анрі не намагався заговорити. Не намагався розпитати. Він просто сидів, дивився на Еміля і думав: «Він теж у клітці. Як і я».

Але ця думка вже не боліла. Вона просто була.

Віктор приходив увечері. Іноді приносив книгу, іноді — келих вина. Іноді просто лягав поруч, обіймав і мовчав. Анрі притискався до нього — автоматично, без думок. Тепло тіла Віктора стало частиною дня. Як сонце вранці. Як дихання.

Він майже не згадував батьків. Не згадував друзів. Не згадував підвал.

Іноді, коли Віктор спав, Анрі дивився на нього — на рівне обличчя, на руку, що лежала на його талії — і думав:

«Мені добре. Мені спокійно. Може, це й є щастя».

І засинав.

Тихо. Без снів.

Анрі сидів на краю ліжка, дивлячись у підлогу. Руки стиснуті в кулаки так сильно, що нігті впивалися в долоні. Він не підвівся, коли двері відчинилися. Просто чекав.

Віктор увійшов повільно. Обличчя — незвично бліде, без звичної м’якої посмішки. Він зупинився за крок від Анрі, мовчав кілька секунд — ніби сам не міг знайти слів.

— Твоя мати померла, — сказав він нарешті. Голос низький, але тремтів на останньому слові. — Не витримала. Острів… забрав її.

Анрі відчув, як серце пропустило удар. Потім — ще один. Дихання зупинилося. Він підняв голову — повільно, ніби в уповільненій зйомці. Очі вже були повні сліз, але вони ще не текли.

— Як… — голос зірвався на першому складі. Він ковтнув. — Як це сталося?

Віктор опустив погляд. Сів поруч — не торкаючись, але близько.

— Холод. Голод. Слабкість. Вона… просто заснула. І не прокинулася.

Анрі стиснув губи. Сльоза скотилася по щоці — гаряча, повільна. Він не витер її.

— А батько? — прошепотів він. Голос ледь чутний. — Він…

Віктор підвів очі. У них — щось нове. Не холод. Не контроль. Майже біль.

— Він ще живий. Але дуже хворий. Лікарі кажуть — тижні. Може, менше. Якщо нічого не зробити — він помре там. У тій самій холодній камері.

Анрі відчув, як у грудях щось рветься. Він схопився за груди — ніби хотів утримати серце руками.

— Ти можеш його врятувати, — сказав Віктор тихо, але твердо. — У нього були папери. Дуже важливі. Документи. Свідчення. Якщо їх віддати королеві й Раді — вони можуть помилувати його. Перевести в нормальну в’язницю. Дати ліки. Можливо — звільнити. Я можу допомогти. Але мені потрібні ці папери.

Анрі дивився на нього — широко розплющеними очима, повними сліз.

— Я нічого не знаю, — прошепотів він. Голос тремтів. — Батько нічого не казав. Нічого… Він ніколи не говорив про папери.

Віктор нахилився ближче. Пальці торкнулися його щоки — ніжно, обережно витерли сльозу.

— Він міг натякати. Міг сказати щось особливе. Слово. Фразу. Місце. Подумай, Анрі. Заради нього. Заради себе. Ти ж не хочеш втратити й його?

Сльози полилися рясно — вже не стримувалися. Анрі схопився за сорочку Віктора — пальці стиснули тканину так, ніби це був рятувальний круг.

— Я не знаю… — схлипнув він. — Я нічого не знаю… Батько… він… він би сказав… якщо б це було так важливо… Він би сказав…

Голос зірвався на високій ноті. Він заплакав — голосно, глухо, як дитина, що втратила все. Плечі здригалися. Сльози текли по щоках, по шиї, капали на коліна.

Віктор обійняв його — міцно, але обережно. Притиснув до грудей. Анрі не відштовхнув. Просто вчепився в нього — пальці вп’ялися в спину Віктора, ніби боявся впасти.

— Я знайду… — шепотів він крізь сльози. — Я знайду… тільки врятуй його… будь ласка… врятуй батька…

Віктор гладив його по спині — повільно, ритмічно. Цілував у скроню — раз за разом.

— Я допоможу. Обіцяю. Тільки подумай. Згадай. Він міг довірити тобі щось. Навіть слово. Навіть погляд.

Анрі плакав — довго, без слів. Тіло тремтіло в обіймах Віктора. Сльози просочували його сорочку.

Віктор не відпускав. Просто тримав. Шепотів:

— Я з тобою. Я не покину тебе. Ми врятуємо його. Разом.

Він поцілував Анрі в маківку. Потім встав — повільно, обережно.

— Відпочинь. Подумай. Я прийду пізніше.

Двері зачинилися тихо.