Раді Вас бачити!

Анрі сидів у кріслі, дивлячись на вогонь. Коньяк уже майже вивітрився, але голова залишалася важкою. Тіло — розслаблене, але не спокійне. Тічка відступила, але не зникла повністю. Він відчував легке тягнуче тепло внизу живота — нагадування про те, що сталося.

І тоді згадав.

Пігулку.

Вона мала бути другою — на другий день після вузла. Щоб не завагітніти. Еміль сказав чітко: першу — до, другу — після. Він прийняв першу вчора. Тепер потрібна друга.

Анрі підвів очі на Віктора. Той сидів навпроти, тримаючи чарку в руці, дивився на нього спокійно.

— Пане де Лакруа ,— сказав Анрі тихо. Голос вийшов хрипкий, але твердий. — Дайте мені пігулку. Другу. Сьогодні.

Віктор завмер. Чарка зупинилася на півдорозі до губ. Очі потемніли — не різко, але помітно. Ласка зникла з обличчя. Залишилася тільки холодна, рівна поверхня.

— Пігулку, — повторив він повільно. Ніби пробував слово. — Ту саму, від Еміля?

Анрі кивнув. Не відвів погляду.

Віктор поставив чарку на стіл. Звук вийшов різким — гучнішим, ніж треба. Він нахилився вперед. Лікті на колінах. Пальці стиснулися в замок.

— А що, якщо я відмовлю?

Голос став нижчим. Грубішим. Альфа прорвався крізь маску — не криком, а тиском. Запах феромонів став сильнішим — металевим, важким.

— Що, якщо ти понесеш від мене? Невже це так погано?

Анрі відчув, як серце стукнуло в горлі. Він стиснув підлокітники крісла.

— Це може бути небезпечно, — сказав він тихо, але чітко. — Для мого здоров’я. Для дитини. Еміль сказав… розлади. Я можу не виносити. Може статися…

Віктор дивився на нього довго. Очі — сірі, холодні. Потім усміхнувся — коротко, без тепла.

— Розлади.

Він відкинувся назад. Зітхнув — ніби з полегшенням. Ласка повернулася — повільно, як маска, що знову лягає на обличчя.

— Добре, мій хлопчик. Ти маєш рацію. Я не хочу ризикувати тобою.

Він підвівся. Підійшов до маленької шафки біля каміна. Відкрив дверцята. Дістав баночку — ту саму, з двома пігулками. Тепер там була тільки одна.

Він повернувся. Простягнув пігулку Анрі на долоні — відкрито, без хитрощів.

— Приймай.

Анрі взяв. Пальці торкнулися його долоні — коротко. Він поклав пігулку на язик. Ковтнув — сухо, без води.

Віктор дивився на нього. Посмішка була м’якою. Але в очах — щось інше. Глибше. Холодніше.

— Ось так краще, — сказав він тихо. — Тепер ти в безпеці. І я теж.

Він нахилився. Поцілував Анрі в скроню — знайомо, тепло.

Але Анрі відчув: поцілунок був іншим. Не заспокоював. Позначав.

Він мовчав.

І думав тільки одне:

«Я не можу йому довіряти. Навіть коли він добрий».

Коньяк уже не грів — він палив. Кожний ковток розтікався по горлу вогнем, опускався в груди, розпалював те, що й без того не вгамувалося. Тічка не закінчилася. Вона тільки притихла — як звір, що причаївся перед стрибком. Тепер, після кількох чарок, вона знову прокинулася. Гостріше. Жорсткіше.

Стегеня горіли. Slick стікав рясно — гарячий, липкий, просочував оксамитові штани, залишав темні плями на тканині. Анрі стискав ноги, але це тільки посилювало тиск. Кожний рух — тертя, спалах, стогін, що рвався з горла й залишався всередині. Туніка прилипла до грудей — прозора, мокра від поту, соски проступали крізь неї, тверді, болісно чутливі.

Віктор дивився. Не кліпав. Очі потемніли до чорного. Запах альфи став густим — металевим, важким, таким, що заповнював легені й не давав дихати інакше.

— Ти знову мокрий, — сказав він тихо, але голос уже тремтів від стримуваної жаги. — Відчуваєш, як течеш?

Анрі не відповів. Тільки дихав — коротко, уривчасто. Віктор підвівся. Крок — і він уже над ним. Руки лягли на підлокітники крісла — Анрі опинився в клітці з його тіла. Запах ударив у ніс — сильний, п’янкий. Анрі заплющив очі, але це не допомогло. Тіло саме вигнулося назустріч.

Віктор нахилився. Губи торкнулися скроні — гаряче, вологе. Потім спустилися до шиї — зуби ледь торкнулися шкіри над нашийником. Анрі здригнувся всім тілом. Стогін вирвався — тихий, але відчайдушний.

— Тут, — прошепотів Віктор прямо в вухо. — Прямо зараз. На цьому столі.

Він схопив Анрі за стегна — міцно, пальці вп’ялися в м’яку плоть. Підняв — легко, ніби той нічого не важив. Посадив на край столу. Книги полетіли вниз — глухий стукіт, ніхто не звернув уваги. Віктор розсунув ноги Анрі різко, без церемоній. Оксамит розійшовся — як спідниця, що падає. Slick блищав на стегнах — рясний, прозорий, гарячий.

Віктор опустився на коліна. Язиком пройшовся по внутрішній стороні стегна — повільно, збираючи вологу. Потім — прямо до входу. Глибоко. Жадібно. Анрі закричав — голосно, без стримування. Руки вчепилися в край столу. Нігті шкрябали дерево.

Віктор підвівся. Розстебнув штани — швидко, нетерпляче. Член вирвався — твердий, важкий, вузол уже набухав. Він схопив Анрі за стегна — підняв, притиснув до себе. Увійшов одним різким поштовхом — глибоко, до упору.

Анрі закричав знову — біль і задоволення змішалися в один гострий спалах. Тіло відкрилося — миттєво, жадібно, ніби чекало саме цього. Slick допомагав — ковзав, полегшував, але не гасив відчуття повноти. Віктор рухався — сильно, швидко, без жалю. Кожен поштовх — удар, від якого стіл хитався. Книги падали. Чарки дзвеніли.

Анрі тримався за плечі Віктора — нігті впивалися в шкіру, залишали червоні смуги. Голова закинулася назад. Стогін переходив у крик — високий, зламаний. Коньяк і тічка зробили своє: контролю не залишилося. Тільки відчуття. Тільки бажання. Тільки він — всередині, глибоко, повністю.

Віктор прискорився. Вузол розбухав — швидко, нестримно. Один сильний поштовх, і він увійшов повністю. Зафіксував їх разом. Анрі закричав — оргазм накрив миттєво, хвилями, без зупинки. Тіло стискалося навколо вузла — ритмічно, жадібно. Віктор кінчив — тихо, глибоко, з хрипким стогоном у шию Анрі.

Вони стояли так — з’єднані. Стіл під ними тремтів. Дихання — важке, синхронне.

Віктор тримав Анрі за стегна — міцно, ніби боявся, що той зникне.

— Мій, — прошепотів він. Голос хриплий, задоволений. — Повністю мій.

Анрі заплющив очі. Тіло тремтіло. Розум — порожній.

Але десь глибоко, у тому місці, де ще жевріла маленька голка сумніву, вона не зникла.

Вона тільки стала гострішою.

Віктор поцілував його в скроню .