Раді Вас бачити!

Кортеж королеви Анастасії з’явився рівно о дванадцятій. Чорні автомобілі з королівськими гербами, охорона в темно-синіх мундирах, вершники попереду.

Віктор і Анрі стояли на головному вході. Анрі — на крок позаду свого пана, як і належить омезі. На його шиї блищав золотий нашийник з чітким гравіюванням:

**«Власність Віктора де Лакруа № 0472»**

Такі нашийники носили всі омеги — від найбідніших до аристократів. Різниця була лише в матеріалі й оформленні. У бідних — проста сталь з номером. У багатих — золото чи срібло. Але напис залишався. Закон.

Королева вийшла першою. Висока, струнка альфа тридцяти семи років. Темно-синє плаття з високим коміром, діадема з сапфірами. Поруч з нею — її офіційна пара, леді Маргарет де Монфор, омега-жінка, старша за неї на чотири роки. Висока, холодна, з коротким сріблястим волоссям. На її шиї теж був нашийник — тонкий, платиновий, з королівським гербом і написом:

**«Власність Її Величності Королеви Анастасії»**

Навіть перша пара королівства не порушувала правила. Омега завжди належить. Навіть якщо це королева.

Віктор уклонився глибоко. Анрі — ще глибше, майже до землі. Ланцюжки на його зап’ястях і щиколотках тихо дзенькнули.

Королева зупинилася. Подивилася на Анрі довго, уважно.

— Анрі де Вальмер, — сказала вона м’яко. — Я добре пам’ятаю твоїх батьків. Вони були… дуже талановитими людьми.

Вона не сказала «зрадниками». Не сказала «небезпечними». Просто «талановитими». Але всі присутні зрозуміли підтекст.

Анрі не підняв голови.

— Дякую, Ваша Величність.

Королева кивнула Віктору.

— Ви добре дбаєте про свою власність, де Лакруа.

— Стараюся, Ваша Величність.

Обід відбувся у великій парадній залі. За довгим столом сиділи тільки альфи та кілька високопоставлених бет. Омеги — усі без винятку — стояли за спинами своїх господарів. Руки склавши перед собою, погляди опущені. Анрі стояв за Віктором. Ланцюжки на зап’ястях злегка торкалися його стегон при кожному вдиху.

Королева Анастасія сиділа на чолі столу. Леді Маргарет стояла за її кріслом — пряма, мовчазна, з опущеним поглядом, як і належить омезі, навіть якщо вона — перша леді королівства.

Після обіду королева підвелася.

— Я хочу поговорити з омегою пана де Лакруа. Наодинці.

У залі запанувала тиша. Навіть Віктор на мить напружився.

Королева усміхнулася — холодно, владно.

— Це не прохання. Це наказ. 

Після обіду, рівно о четвертій, за Анрі прийшли двоє лакеїв у лівреях королівського дому. Вони провели його довгими коридорами західного крила до покоїв, відведених королеві Анастасії. Ланцюжки на зап’ястях і щиколотках тихо дзвеніли при кожному кроці.

Двері відчинилися.

Королева стояла біля високого вікна в простій сукні з темно-синього шовку — без діадеми, без орденів. Волосся зібране в низький вузол. Вона виглядала майже звичайною жінкою, якби не холодні, пронизливі альфівські очі.

— Залиште нас, — сказала вона лакеям.

Коли двері зачинилися, королева повернулася до Анрі. Дивилася на нього довго, уважно — від золотого нашийника до тонких ланцюжків на зап’ястях.

— Пан де Лакруа добре про тебе дбає, — сказала вона м’яко. — Ти виглядаєш… доглянуто. Скажи мені, Анрі, ти задоволений своїм становищем?

Анрі опустив погляд, як і належить.

— Так, Ваша Величність. Я дуже задоволений.

Королева скептично посміхнулася — кутиком рота.

— А ти знаєш історію заколоту омег 1822 року?

— Так, Ваша Величність. Я знаю, що саме той заколот призвів до втрати омегами будь-яких громадянських і людських прав.

Королева кивнула. Підійшла ближче. Голос став тихішим, майже інтимним.

— Тоді дозволь розповісти тобі, як усе було насправді.

Вона зупинилася за два кроки від нього.

— Моя прабабуся, королева Єлизавета, не хотіла віддавати трон своєму синові, принцу Ренуару. Він був омегою. Вона мріяла передати корону своїй молодшій доньці, принцесі Маргариті — альфі. Тому вона наказала Габріелю Батісту де Лакруа, який тоді був наближеним до принца, замість блокаторів дати йому сильні збуджуючі препарати. Вони прискорили початок тічки й зробили альфів навколо нього агресивними. Переговори були зірвані. Хаос. Ідеальний привід, щоб оголосити всіх омег небезпечними.

Вона зробила паузу.

— Габріеля потім вбили. Обставили це так, ніби він героїчно захищав королеву. А вину за вбивство скинули на друга Ренуара — одного з твого роду, з Вальмерів.

Анрі стояв нерухомо. Серце калатало так сильно, що здавалося — вона чує.

Королева подивилася йому прямо в очі.

— Скажи мені чесно, Анрі. Ти вважаєш омег небезпечними?

Анрі забув усе, чого його навчили пан Ламбер, Віктор і страх. Слова вирвалися самі — тихо, але чітко:

— Ні, Ваша Величність. Я не вважаю. Ми такі ж, як і інші. Ми не вибирали, ким народитися. Це не наша вина. Це просто наша природа.

Він одразу злякався своїх слів. Замовк. Опустити голову ще нижче.

Королева не розгнівалася. Навпаки — вона ледь помітно усміхнулася, майже сумно.

— Добре, — сказала вона тихо. — Дуже добре, що ти так думаєш.

Анрі підняв очі — здивовано.

— Тоді… чому Ви не зупините це божевілля, Ваша Величність?

Королева зітхнула. Підійшла до вікна, подивилася на сад.

— Бо це не в моїй владі. Не повністю. Потрібні докази. Свідчення найманця, який виконував наказ моєї прабабусі, і висновки лікаря, що лікував принца Ренуара. Саме їх сховав твій батько, Етьєн де Вальмер. Якби їх знайти… все змінилося б.

Вона повернулася до Анрі.

— У мене троє дітей. Усі — омеги. Я не хочу для них такої долі. Я — мати.

Анрі стояв мовчки. У голові все кружляло.

Королева подивилася на нього — вже не як королева, а як жінка, яка дуже втомилася.