Раді Вас бачити!

Ранок почався з холодної тиші. Служниці увійшли без стуку — троє бета-жінок, мовчазні, зосереджені, як завжди. Вони не дивилися Анрі в очі. Просто взяли його під лікті й повели до ванної кімнати — великої, з білим мармуром і мідними кранами, що блищали в тьмяному світлі ранкової лампи.

Вода вже була налита — тепла, з легким запахом троянд і евкаліпту. Анрі ступив у ванну сам. Служниці не торкалися його тіла без потреби, але й не відводили погляду — робили свою роботу механічно. Одна з них взяла м’яку губку, друга — мило з олією, третя — великий глечик для полоскання.

Вони мили його швидко, але ретельно. Губка ковзала по грудях, по спині, по стегнах, між ніг — без сорому, без зайвих дотиків, але й без поваги. Анрі стояв нерухомо, руки опущені вздовж тіла. Вода стікала по шкірі, тепла, ковзаюча. Йому було соромно — не від оголеності, а від того, що це роблять чужі люди, байдужі, як до меблів. Він звик, що його тіло торкається Віктор. А тут — просто гігієна. Просто підготовка речі до показу.

Він терпів мовчки. Тільки дихав трохи швидше, коли губка проходила по інтимних місцях. Служниці не коментували. Не поспішали. Просто робили.

Потім його витерли великими білими рушниками — м’якими, дорогими. Сушити волосся не стали — залишили вологим, щоб воно лягло хвилями.

Одяг принесли вже готовий.

Спочатку — білизна з тонкого шовку, майже невідчутна на шкірі. Потім — штани з чорного шовку, широкі, розкльошені, з золотим лампасом по зовнішньому шву. Потім — туніка з кремового шовку, довга до колін, з глибоким вирізом на грудях і рукавами, що спадали як крила. По краю — золоте шитво, тонке, мереживне, що переливалося при кожному русі. Тканина липла до вологого тіла, підкреслювала кожен вигин, кожну лінію — ніби спеціально створена, щоб показувати, а не ховати.

Потім — прикраси.

Золотий нашийник — той самий, з гравіюванням. Але сьогодні до нього додали манжети на зап’ястя — тонкі, елегантні, з ланцюжком між ними. Не тюремні кайдани — прикраса. Легкі, витончені, з маленькими табличками «VdL». Клацнули на зап’ястях — тихо, але чітко. Ланцюжок дозволяв рухати руками вільно, але при кожному жесті дзвенів — нагадував.

На щиколотки — такі самі золоті браслети, тонкі, з дрібним ланцюжком між ними. Вони теж дзвенів при кожному кроці — легенько, мелодійно, але безжально.

Волосся розчесали, залишили розпущеним — довге, чорне, хвилясте. На скроні вплели тонку золотисту стрічку з маленькими перлинами — щоб підкреслити статус омеги високої касти, власності впливового альфи.

Служниця номер один відступила. Подивлялася на нього в дзеркало — холодно, професійно.

— Готовий.

Анрі подивився на себе.

Шовк облягав тіло, як друга шкіра — легкий, розлитий золотом, що переливався при кожному русі. Манжети й браслети блищали — елегантно, але холодно. Ланцюжки тихо дзвеніли, коли він підняв руку, щоб поправити волосся.

Він виглядав… ідеально.

Ідеально приниженим.

Він не плакав. Не тремтів.

Просто стояв і дивився на себе — довго, мовчки.

І подумав — тихо, майже спокійно:

«Це не я. Це те, що вони зі мною зробили».

Але в глибині очей — щось змінилося.

Вже не покора.

Вже не звичка.

Щось гостре.

Щось, що чекало свого часу.