Раді Вас бачити!

Королева Анастасія стояла біля вікна, дивлячись на сад, де вже жовтіло листя. Вона говорила тихо, майже пошепки, ніби боялася, що стіни почують.

— Якщо ти згадаєш хоч щось… якщо в тебе колись з’явиться хоч найменший натяк — не шукай мене через лікаря. Не пиши. Не передавай нічого через слуг. Просто прийди за цією адресою.

Вона повернулася до Анрі й назвала вулицю й номер будинку — повільно, чітко, щоб він запам’ятав.

— Rue des Ombres, 17. Запитай мадам Селін Віар.

Анрі завмер.

Rue des Ombres, 17.

Він знав цю адресу.

Це був старий будинок на тихій вулиці біля Сени — той самий, куди батько водив його в дитинстві «на чай до старої подруги». Мадам Селін Віар — бета, літня, з тихим голосом і теплими руками. Вона завжди пригощала його мигдальними печивом і розповідала історії про старі часи. 

Анрі не бачив її вже років сім. 

Він здивувався так сильно, що на мить забув дихати.

— Мадам Віар… — прошепотів він мимоволі.

Королева ледь помітно кивнула.

— Саме вона. Вона знає більше, ніж здається. І вона досі вірна… іншим ідеям.

Вона зробила паузу. Подивилася на Анрі з сумом, який не пасував королеві.

— Якщо ти згадаєш — йди до неї. Вона передасть мені. Безпечно. Без слідів.

Анрі стояв нерухомо. У голові все кружляло.

Королева підійшла ближче. Торкнулася його руки — легко, материнським жестом.

— Ти не сам, Анрі. Просто пригадай. І якщо зможеш — зроби це заради себе. Заради своїх дітей, яких у тебе ще немає. Заради того, щоб вони не носили нашийників.

Вона відступила.

— Можеш іти.

Анрі вклонився — глибоко, мовчки.

Коли двері зачинилися за ним, він ішов коридором, і ланцюжки тихо дзвенів при кожному кроці.

Але в голові звучала тільки одна фраза:

«Rue des Ombres, 17. Мадам Селін Віар».

І він знав: це не просто адреса.

Це був місток.

Місток до того, що він вважав втраченим назавжди.

Анрі сидів на краю ліжка, все ще в тій самій шовковій туніці яка уже трохи зім’ялася від ранкового приготування. Ланцюжки на зап’ястях тихо дзенькнули, коли він підняв руку, щоб витерти щоку — сльоза все ж скотилася.

Віктор стояв посеред кімнати, не наближаючись одразу. Дивився на нього довго, оцінююче, ніби перевіряв, чи не зламався хлопець остаточно.

— Що саме запитувала королева? — голос низький, спокійний, але в ньому вже відчувалася сталь.

Анрі підвів погляд — покірно, але без тремтіння.

— Запитувала… чи гарно про мене піклуються, мій пане. Чи я задоволений.

Віктор усміхнувся — коротко, кутиком рота. Але посмішка була не теплою. Вона була хижою.

— І що ти відповів?

— Що так. Дуже добре. І що я задоволений.

Віктор зробив крок ближче. Потім ще один. Зупинився впритул. Пальці торкнулися підборіддя Анрі — підняли обличчя.

— Задоволений? — повторив він тихо, майже лагідно. — Справді?

Анрі кивнув — швидко, нервово.

Віктор раптом схопив його за зап’ястя — ланцюжок дзенькнув різко. Притягнув до себе одним рухом. Анрі не встиг зреагувати — опинився притиснутим до грудей Віктора, спина вдарилася об стіну. Віктор нахилився, губи торкнулися його вуха.

— А якщо я зроблю так? — прошепотів він. Рука ковзнула вниз — різко, без попередження, стиснула стегно Анрі так сильно, що той тихо охнув. — Ти все ще задоволений?

Анрі дихав швидко. Тіло вже відповідало — звикло, навчилося. Він кивнув — ледь помітно.

Віктор усміхнувся — тепер уже відкрито, небезпечно.

— А якщо ось так?

Він розвернув Анрі обличчям до стіни — швидко, владно. Притиснув його грудьми до холодної поверхні. Одна рука стиснула зап’ястя над головою, ланцюжок натягнувся. Друга — ковзнула під туніку, стиснула сідницю — сильно, з залишком злості.

Анрі тихо застогнав. Не від болю. Від того, як тіло саме вигнулося назустріч.

— Ти ж любиш, коли я трохи грубіший, правда? — прошепотів Віктор прямо в шию. Зуби легенько прикусили шкіру над нашийником. — Любиш, коли я нагадую тобі, хто ти.

Анрі не відповів словами. Тільки видихнув — довго, тремтяче.

Віктор розстебнув його штани — різко, одним рухом. Пальці ковзнули всередину — глибоко, без підготовки. Анрі вигнувся, стогін вирвався голосно.

— Скажи мені, — прошепотів Віктор, рухаючи пальцями швидко, впевнено. — Ти задоволений?

Анрі кивнув — швидко, відчайдушно.

— Так… мій пане…

Віктор вийшов пальцями. Розстебнув свої штани. Притиснувся ззаду — повністю, владно. Увійшов одним поштовхом — глибоко, без жалю.

Анрі закричав — коротко, високо. Тіло саме відкрилося — жадібно, звично. Віктор рухався — сильно, ритмічно, кожен поштовх — як удар, як нагадування.

— Ти мій, — шепотів він, стискаючи зап’ястя Анрі сильніше. Ланцюжок дзвенів у такт. — Тільки мій. І ти зробиш усе, що я скажу. Правда?

Анрі кивнув — швидко, без слів. Сльози текли по щоках — від болю, від бажання, від усього разом.

Віктор прискорився. Вузол набухав швидко. Один сильний поштовх — і він увійшов повністю. Зафіксував їх разом.

Анрі закричав — оргазм накрив миттєво, хвилями, без зупинки. Віктор кінчив — тихо, глибоко, з хрипким стогоном у шию Анрі.

Вони завмерли — з’єднані.

Віктор гладив його по спині — тепер уже ніжно.

— Добре, мій хлопчик. Ти все зробиш правильно. Я знаю.

Анрі заплющив очі. Тіло тремтіло від післясмаку.

Він не відповів.

Але всередині — щось змінилося.

Він уже не вірив.

Ні слову.

Ні дотику.

Він просто чекав.

Чекав свого часу.