Раді Вас бачити!

Ніч була холодна, сира, без місяця - тільки низьке сіре небо, з якого сипався дрібний мокрий сніг, що відразу танув на землі. Автомобіль їхав без фар, тільки габаритні вогні ледь тліли, щоб не привертати увагу. Еміль тримав кермо обома руками - кісточки побіліли від напруги. Анрі сидів поруч, рука на животі, інша - стискає край сидіння. Вони мовчали вже третю годину.

- Зупинися тут, - сказав Анрі раптом. Голос тихий, але твердий.

Еміль глянув на нього - коротко, стурбовано.

- Ми й так ризикуємо. Якщо нас побачать...

- Зупинися, - повторив Анрі. - Це недалеко. Під дубом. Я маю забрати їх.

Еміль зітхнув. З'їхав на узбіччя - машина захрустіла по гравію й зупинилася. Вимкнув двигун. Тиша впала важко, тільки далекий шум вітру в голих гілках.

- Якщо нас побачать - кінець, - сказав він тихо. - Патрулі їздять щогодини.

Анрі вже відчиняв двері.

- Я знаю. Але якщо ми поїдемо без них... ми ніколи не перестанемо ховатися. Вони знайдуть нас. Рано чи пізно. А з цими паперами... може, хтось зможе щось зробити.

Еміль мовчав секунду. Потім кивнув.

- Тоді швидко.

Вони вийшли. Холод одразу вдарив у обличчя - сирий, пронизливий. Сніг липнув до взуття, до волосся. Анрі йшов першим - швидко, але обережно, тримаючись за живіт. Еміль ішов позаду, тримаючи ліхтарик з червоним світлофільтром - щоб не було видно здалеку.

Старий маєток де Вальмерів стояв темний, закинутий - вікна вибити, дах провалився в кількох місцях. Сад заріс бур'янами, але дуб - той самий - стояв на місці. Величезний, чорний, з дуплом на рівні очей Анрі в дитинстві.

Вони підійшли. Анрі опустився на коліна - прямо в мокру траву й сніг. Еміль присів поруч, дістав маленьку лопатку з сумки - ту, що взяв з гаража.

- Тут, - прошепотів Анрі, показуючи пальцем місце під коренем. - Саме тут.

Вони почали копати. Земля була мерзла - лопатка дзвенів, відскакувала. Еміль копав швидко, Анрі - повільніше, обережно, щоб не нашкодити собі. Руки мерзли, пальці німіли. Сніг падав на спину, на волосся, танув і стікав за комір.

Раптом - далеко, з боку дороги - звук мотора. Фари - два білі промені - ковзнули по деревах.

Еміль різко вимкнув ліхтарик. Схопив Анрі за плече - повалив на землю.

- Лягай!

Вони впали в мокру траву - обличчям униз. Серце Анрі калатало так сильно, що здавалося - його чути на всю округу. Машина проїхала повільно - патруль. Промені фар ковзнули по дубу, по землі - ледь не зачепили їх. Анрі затамував подих. Еміль притиснув його сильніше - рукою по спині, ніби прикрив собою.

Машина проїхала. Фари зникли. Звук мотора стих.

Вони полежали ще хвилину - нерухомо, прислухаючись.

Потім Еміль підвівся першим. Простягнув руку.

- Давай. Швидше.

Анрі встав. Вони копали далі - вже не обережно, а швидко, відчайдушно. Земля відтавала під лопаткою - повільно, неохоче. Пальці Анрі кровоточили - шкіра тріскалася від холоду й напруги, але він не зупинявся.

Нарешті - глухий звук. Метал об метал.

Еміль відкинув землю рукою. Дістав маленьку тютюнову коробочку - стару, іржаву, з вицвілим написом «Caporal».

Анрі взяв її - тремтячими руками. Відкрив.

Всередині - пожовклі папери, складені вдвоє. Свідчення найманця - підписане, з датою. Висновок лікаря - з печаткою й підписом. І маленька записка батька - кілька слів, написаних знайомим почерком:

«Якщо ти читаєш це - значить, ти згадав. Тепер зроби те, що ми не встигли. Зроби заради нас. Заради всіх.»

Анрі притиснув коробочку до грудей. Сльози текли по щоках - гарячі на холодній шкірі.

Еміль обійняв його - міцно, але обережно, щоб не тиснути на живіт.

- Ми зробимо це, - прошепотів він. - Ми передамо їх. Обіцяю.

Анрі кивнув - мовчки.

Вони встали. Еміль сховав коробочку в сумку. Взяв Анрі за руку.

- Ходімо. Швидко.

Вони побігли назад до машини - низько, пригнувшись, ховаючись за деревами. Сніг падав густіше. Патруль міг повернутися в будь-яку мить.

Але вони бігли.

Бігли - заради дитини.

Заради правди.

Заради того, щоб більше ніхто не носив нашийник.

І Анрі знав: цього разу він не здасться.