Раді Вас бачити!

Двері зачинилися тихо.

Анрі залишився сам. Сів на підлогу — спина притулилася до ліжка. Плакав — тихо, без сил. Голос зривався на схлипування. Він не знав, скільки часу минуло.

Двері відчинилися знову.

Еміль увійшов. У руках — склянка з прозорою рідиною й маленька баночка.

Він сів поруч — на підлогу, спиною до стіни. Не близько, але поруч.

— Випий, — сказав тихо. — Це заспокійливе. Допоможе.

Анрі взяв склянку. Руки тремтіли. Випив — гірке, але тепле.

Еміль мовчав. Просто сидів поруч. Дивився в підлогу.

Анрі ковтнув. Голос вийшов хрипкий, зламаний.

— Мама померла.

Еміль кивнув — ледь помітно.

— Знаю.

Анрі заплакав знову — тихо, без сил.

— Вона не витримала. Батько… теж скоро.

Еміль мовчав довго. Потім сказав — тихо, майже шепотом.

— У мене була сестра. Омега. Її продали батьки. Альфі. Багатому. Він… ламав її. Щодня. Вона витримала рік. Потім… повісилася. У ванній. 

Анрі подивився на нього. Сльози все ще текли.

Еміль не відводив погляду.

— Я не зміг її врятувати. Але тебе… я намагаюся.

Він простягнув руку — не торкнувся, просто поклав долоню поруч, на підлозі.

Анрі подивився на цю руку. На пальці, що тремтіли ледь помітно.

Він простягнув свою руку. Поклав поруч. Пальці торкнулися — коротко, обережно.

Вони сиділи так — мовчки. Двоє людей, які пройшли через одне пекло. Не обіймаючись. Не плачучи разом. Просто поруч.

Анрі відчув, як щось усередині ворухнулося — тепле, маленьке, справжнє.

Він не знав, як це назвати.

Але вперше за довгий час йому не було так самотньо.

Еміль підвівся першим.

— Спи. Я прийду завтра.

Він вийшов.

Анрі залишився сидіти на підлозі.

Сльози висихали.

Він дивився на двері.

І подумав — тихо, майже спокійно:

«Я не один».

І це було достатньо.

Вранці Віктор увійшов без стуку — двері вдарилися об стіну. Звук був різким, як удар. Анрі здригнувся, але не підвівся.

Альфа зупинився посеред кімнати. Він не сів. Стояв, дивлячись зверху вниз.

— Ти згадав? — запитав коротко. Голос низький, але вже без тепла. Тільки тиск. Тільки вимога.

Анрі похитав головою — повільно, ніби кожен рух коштував сил.

— Ні.

Віктор стиснув щелепу. Пальці на стегнах стиснулися в кулаки — видно було, як кісточки побіліли.

— Час грає проти нас, — сказав він. Голос став різкішим, майже металевим. — Кожен день — це день, коли твій батько слабшає. Якщо ти не згадаєш — його не врятувати. І тебе теж. Ти думаєш, що я вічно зможу захищати тебе? Якщо Рада вирішить, що ти ненадійний — тебе заберуть. І тоді вже не буде мене. Буде тільки камера. Або щось гірше. Ти хочеш туди? Хочеш, щоб тебе ламали, як твою матір?

Анрі відчув, як у грудях щось стиснулося — гостро, боляче. Він підняв голову. Очі блищали — не від сліз, а від злості.

— Я нічого не знаю, — прошепотів він. Голос тремтів, але не здавався.

Віктор зробив крок ближче. Нахилився — обличчя в кількох сантиметрах від обличчя Анрі. Запах альфи вдарив — важкий, владний.

— Тоді подумай краще. Згадай. Слово. Фразу. Місце. Будь-що. Якщо ти хочеш врятувати батька, і себе, ти мусиш згадати. Або я не зможу нічого зробити.

Анрі мовчав. 

Віктор випрямився різко. Обличчя спотворилося — на мить. Не гнівом. Роздратуванням. Розчаруванням. Він повернувся — швидко, різко. Двері грюкнули — так, що скло в рамі задзвеніло. Звук відлунював у кімнаті довго.

Тиша впала важко. Анрі залишився сидіти. Серце билося рівно — без паніки. Тільки порожнеча.

Через годину прийшов Еміль.

Він увійшов тихо — майже беззвучно. Двері зачинив обережно, ніби боявся злякати. У руках — склянка з ліками й маленька баночка мазі. Він підійшов до ліжка. Сів поруч — не близько, але достатньо, щоб Анрі відчув його тепло. Не як загрозу. Як присутність.

— Випий, — сказав він тихо. Голос м’який, без тиску. — Це заспокоїть серце. І нерви.

Анрі взяв склянку. Пальці торкнулися його пальців — коротко, тепло. Він випив — гірке, але знайоме.

Еміль мовчав. Просто сидів. Дивився на Анрі — не як лікар. Як людина, яка розуміє.

Анрі ковтнув. Сльози знову підступили — гарячі, важкі.

— Він кричав. Сказав, що якщо я не згадаю — мене заберуть. Що я теж загину.

Еміль простягнув руку — повільно, обережно. Поклав долоню на руку Анрі — не стиснув. Просто тримав. Тепло пройшло крізь шкіру — м’яке, справжнє.

Анрі не відсмикнув руку. Тільки подивився на нього — довго, з болем.

— Він каже, що захищає мене. Що він теж в’язень системи. Що він дбає.

Еміль мовчав секунду. Потім тихо сказав:

— Він може дбати. Але це не змінює того, що ти в клітці.

Анрі відчув, як очі знову наповнюються сльозами. Він нахилився вперед — повільно, ніби боявся злякати. Еміль не відсмикнувся. Тільки підняв руку — торкнувся його щоки. Витер сльозу великим пальцем — ніжно, без поспіху.

Анрі заплющив очі. Нахилився ще ближче. Губи торкнулися губ Еміля — коротко, обережно, ніби запитуючи дозволу.

Еміль не відсмикнувся. Відповів — м’яко, ніжно. Поцілунок був тихим. Без поспіху. Без жаги. Просто тепло. Просто довіра.

Вони відірвалися. Дивилися одне на одного — близько, без слів.

Еміль зітхнув — тихо, майже сумно.

— Я здогадуюся, про які папери йдеться.

Анрі завмер.

— Ти… знаєш?

Еміль кивнув — ледь помітно.

— Не все. Але достатньо. Твій батько… він не просто ховав документи. Він ховав правду. Про те, як усе почалося. Про заколот. Про те, хто насправді винен.

Анрі відчув, як серце стукнуло — сильно, боляче.

— Що мені робити?

Еміль мовчав секунду. Потім стиснув його руку — міцніше, але все ще ніжно.

— Поки що — нічого. Просто живи. Думай. І знайди той ключ. Якщо він у тебе є — ти відчуєш.

Він підвівся. Подивився на Анрі — довго, тепло.

— Я поруч. Завжди.

Він вийшов.

Анрі залишився сидіти. Торкнувся губ пальцями — там, де щойно були губи Еміля.