Раді Вас бачити!

Анрі лежав нерухомо. Рука Віктора все ще лежала на його животі — тепла, важка, але без тиску. Пальці рухалися повільно, маленькими колами, ніби розтирали невидиму напругу. Не нижче. Не вище. Просто там, де горіло найбільше.

Віктор не говорив нічого зайвого. Тільки дихав рівно, близько до скроні Анрі. Його запах обволікав — не агресивний, не примусовий, а саме такий, який тіло омеги сприймало як безпечний. Як той, що може загасити вогонь, а не розпалити ще сильніше.

Анрі заплющив очі. Він не відштовхував руку. Не просив зупинитися. Просто дозволяв. Тіло відповідало — повільно, мляво розслаблялося під цим дотиком. Тепло в животі не зникло, але стало менш гострим, менш болючим. Ніби хтось повільно відвертав полум’я від шкіри.

Віктор нахилився ближче. Губи знову торкнулися скроні — сухо, довго. Потім спустилися до вилиці. Не цілували по-справжньому. Просто торкалися. Легко. Знову й знову. Як заспокоюють дитину після кошмару.

— Спи, — прошепотів він тихо. — Я нікуди не піду. Поки ти не заснеш.

Анрі не відповів. Дихання стало глибшим. Повільнішим. Тіло саме вирішило — йому потрібен був відпочинок. Рука Віктора не рухалася далі. Просто лежала. Тепло долоні просочувалося крізь сорочку, заспокоювало пульсацію. Анрі відчув, як повіки тяжчають. Як напруга в плечах відпускає. Як думки стають м’якими, розмитими.

Він заснув.

Віктор чекав ще кілька хвилин. Дивився на обличчя Анрі — розслаблене, бліде, з довгими віями, що кидали тінь на щоки. Потім повільно прибрав руку. Встав. Поправив ковдру — акуратно, щоб не розбудити. Подивився ще раз. І вийшов.

Двері зачинилися тихо. Ключ повернувся в замку.

Анрі прокинувся пізно вранці. Сонце вже пробивалося крізь важкі портьєри — тонкими золотими смугами. Він лежав на спині, не рухаючись. Тіло відчувалося… легшим. Тепло в животі ще було, але вже не рвало. Не кричало. Просто тліло, як далекий вогонь. Голова була ясна. Шкіра не горіла так сильно.

Він торкнувся живота долонею. Зітхнув.

«Заспокоїв, — подумав він. — Просто полежав поруч. Не вимагав. Не тиснув».

Він сів. Волосся впало на обличчя. Нашийник стискав шию — теплий від тіла, уже не чужий. Анрі провів по ньому пальцями. Згадав дотики Віктора — повільні, обережні. Голос — низький, рівний. «Я дбаю про тебе».

Він дивився в стіну. Думки йшли повільно.

«Може, він справді не хоче мені шкодити. Може, блокатори дійсно шкідливі. Може, він просто… намагається захистити. Як обіцяв. Як друг моїх батьків».

Він підвівся. Підійшов до вікна. Відкрив портьєру. Сонце вдарило в очі — яскраве, сліпуче. Сад за вікном був зелений, доглянутий, спокійний. Ніби нічого не сталося. Ніби він не в полоні.

Анрі торкнувся скроні — там, де вчора були губи Віктора. Шкіра все ще пам’ятала тепло.

Він не посміхнувся. Але й не стиснув кулак.

Поки що.

Він просто подумав:

«Може, він не такий поганий. Може, дійсно дбає».

Але десь глибоко, у тому місці, де жив холодний розум, маленька голка сумніву не зникла. Вона тільки стала тихішою.

На якийсь час.

Анрі сидів за столом у великій столовій. Стіни обшиті темним деревом, стеля висока, вікна завішені важкими портьєрами. На столі — біла скатертина, срібні прибори, тарілки з тонкої порцеляни. Запах кави і свіжого хліба. Все надто чисте. Надто спокійне.

Прислуга привела його мовчки. Та сама жінка в чорному. Вона відсунула стілець, не дивлячись у вічі, і вийшла.

Віктор уже сидів навпроти. Темний костюм, бездоганна сорочка. Волосся зачесане назад. Він пив каву, тримаючи чашку двома пальцями. Коли Анрі сів, Віктор підняв очі.

— Доброго ранку. Сідай. Їж.

Анрі взяв виделку. Руки були спокійні. Він відрізав шматок омлету, поклав у рот. Смак не відчувався.

Віктор відставив чашку. Подивився прямо.

— Вчора ввечері винесли вирок твоїм батькам.

Анрі завмер. Виделка зупинилася в повітрі.

— П’ятнадцять років на Île de la Roche Noire.

Повітря в кімнаті стало важким. Анрі знав цю назву. Чув її на зборах. Острів у холодному морі. Кам’яні бараки. Вітер, який не припиняється ніколи. Вода солона, їжа — баланда. Для старих людей — це не вирок. Це повільна смерть. Батько вже за шістдесят. Мати — п’ятдесят вісім. Вони не витримають і трьох років.

Анрі поклав виделку. Повільно. Рука не тремтіла.

— Вони не доживуть, — сказав він тихо.

Віктор кивнув. Без жалю. Просто факт.

— Так. Умови там жорсткі. Але це не моя справа. Суд вирішив.

Він узяв серветку, витер губи. Рухи точні, спокійні.

— Мені треба в парламент. Сьогодні важливе засідання. Я повернуся ввечері.

Він підвівся. Підійшов до Анрі. Поклав руку йому на плече — важко, але не сильно. Пальці стиснули тканину сорочки.

— А до тебе сьогодні прийде лікар. Огляне. Перевірить здоров’я. Особливо тепер, коли симптоми почалися. Не хвилюйся. Він мій, надійний.

Анрі підняв очі. Зелені, спокійні. Він дивився на Віктора знизу вгору.

— Навіщо лікар? Я здоровий.

Віктор усміхнувся — ледь помітно, кутиком рота.

— Ти мій підопічний. Я маю знати, що з тобою все гаразд. Особливо перед тічкою. Він просто подивиться. Дасть рекомендації.

Він нахилився. Губи торкнулися скроні Анрі — коротко, сухо.

— Їж. Не голодуй. Я повернуся.

Він вийшов.

Двері зачинилися. У столовій залишилася тільки тиша і запах кави.

Анрі сидів нерухомо. Дивився на тарілку. Омлет холонув.

У голові крутилося одне:

«Île de la Roche Noire. П’ятнадцять років. Вони не доживуть».

І друге, гостріше:

«Він знав. Знав ще вчора. І все одно прийшов, гладив мене, заспокоював. А тепер говорить про це так, ніби йдеться про погоду».

Він узяв чашку. Рука була холодна.

Він не плакав. Не кричав.

Він просто думав:

«Лікар. Сьогодні. Треба бути обережним».

І ще:

«Може, він справді хоче допомогти. А може… просто хоче знати, наскільки я слабкий».

Анрі допив каву. Поставив чашку. Рівно.

Він чекав лікаря.

І чекав вечора.