Раді Вас бачити!

Вони їхали всю ніч — без зупинок, без світла фар, тільки габаритні вогні ледь тліли в темряві. Еміль тримав кермо обома руками, очі втомлені, але пильні. Анрі сидів поруч — рука на животі, інша стискає сумку з документами. Ланцюжки на зап’ястях і щиколотках уже не дзвенів — він звик до їхньої ваги, як до власної шкіри.

До Rue des Ombres, 17 вони дісталися під ранок — коли небо вже посвітлішало, але ще не стало білим. Вулиця була тиха, вузька, стара — будинки з облупленою штукатуркою, вікна завішені. Номер 17 стояв у кінці провулка — двоповерховий, з маленьким балконом і вицвілими жалюзі.

Еміль вимкнув двигун. Тиша впала важко.

— Я піду першим, — сказав він тихо. — Якщо щось не так — ти залишаєшся в машині.

Анрі похитав головою.

— Ні. Це мій дім. Мій батько водив мене сюди.

Він вийшов першим — ноги затекли, спина боліла від довгої дороги. Живіт уже помітно округлився, і кожен крок давався важче.

Двері були зачинені. Ні дзвінка, ні таблички. Анрі постукав — тихо, обережно. Ніхто не відповів. Постукав сильніше. Тиша.

Еміль підійшов. Торкнувся ручки — двері відчинилися легко, ніби їх не замикали.

Всередині — порожнеча. Меблі стояли, але пил лежав товстим шаром. На столі — недопита чашка чаю, вже з пліснявою. Книги на полицях — розкидані, ніби хтось швидко переривав. Жодної записки. Жодного сліду життя.

Анрі стояв посеред вітальні. Серце калатало.

— Її немає, — прошепотів він.

З вулиці почулися кроки — легкі, старечі. Двері відчинилися ширше.

На порозі стояла сусідка — літня бета, зморшкувата, з недобрим поглядом. У руках — кошик з городиною.

— Ви до Селін? — запитала вона різко. — Запізнилися. Її забрали три дні тому.

Анрі відчув, як підлога йде з-під ніг.

— Забрали?

Сусідка хмикнула — неприємно, з презирством.

— Підозра в державній зраді. Приїхали вночі. У чорних машинах. Витягли її з ліжка. Вона навіть не кричала. Тільки сказала: «Скажіть, якщо хтось прийде, що я любила троянди».

Анрі відчув, як у грудях щось обірвалося. Він похитнувся. Еміль підхопив його за лікоть — міцно, але обережно.

— Дякуємо, — сказав Еміль сусідці. Голос рівний, але напружений.

Сусідка глянула на Анрі — на його живіт, на ланцюжки, на бліде обличчя.

— Краще вам теж не затримуватися, — сказала вона тихо, майже співчутливо. — Вони шукають усіх, хто з ним був пов’язаний.

Вона повернулася й пішла.

Анрі стояв нерухомо. Сльози текли по щоках — тихо, беззвучно.

— Це кінець, — прошепотів він. — Ми нікуди не дістанемося. Вони знайдуть нас. Знайдуть її.

Еміль обійняв його — міцно, але обережно, щоб не тиснути на живіт. Притиснув до себе. Погладив по спині — повільно, ритмічно.

— Ні, — сказав він тихо, але твердо. — Це не кінець. Ми поїдемо далі. Подалі від міста. Подалі від усього. Знайдемо місце, де нас не шукатимуть. Де ти зможеш народити. Де вона зможе вирости без нашийника.

Анрі притулився щокою до його грудей. Слухав серцебиття — швидке, але рівне.

— А якщо вони знайдуть?

Еміль поцілував його в маківку.

— Тоді ми боротимемося. Разом. За неї. За тебе. За всіх.

Він узяв Анрі за руку. Вивів з будинку — повільно, обережно. Посадив у машину. Сів за кермо.

Двигун загудів тихо.

Вони поїхали — подалі від міста, подалі від доріг, подалі від усього.

Сніг падав густіше. Дорога зникала в білій імлі. Анрі поклав руку на живіт. Відчув поштовх — слабкий, але впевнений.

— Ми впораємося, — прошепотів він — дитині, Емілю, собі. — Ми впораємося.

Машина їхала далі — в нікуди. Але вперше за довгий час Анрі не відчував, що це кінець. Він відчував, що це початок.

Початок чогось нового.

І він готовий був боротися за нього до останнього подиху.