Раді Вас бачити!

Двері відчинилися тихо, але Анрі одразу відчув його присутність: запах альфи, дорогий одеколон із легким металевим відтінком, і ще щось — напруга в повітрі.

Він стояв посеред кімнати — високий, у темному костюмі, краватка вже розв’язана, комір розстебнутий. Подивився на Анрі довго, мовчки. Потім зробив крок ближче. Ніс злегка розширився — принюхався.

— Тут був лікар, — сказав він рівно, без питання.

Анрі сидів на краю ліжка — спина пряма, руки на колінах, сорочка легка, біла, як завжди. Він опустив погляд — покірно, майже автоматично.

— Так, мій пане, — відповів тихо. — Як ви і наказали. Він дав мазь. Сказав… мазати.

Віктор кивнув — коротко, задоволено. Підійшов ближче. Пальці торкнулися підборіддя Анрі — підняли обличчя. Великий палець повільно провів по нижній губі.

— Добре, — прошепотів він. Голос низький, теплий, але з тією самою владною ноткою. — Я прийду ввечері. І сам тебе… полікую. Особисто.

Він нахилився. Губи торкнулися скроні Анрі — довго, гаряче. Потім спустилися нижче — до шиї, до місця, де пульсував нашийник. Легко прикусив шкіру — не боляче, але достатньо, щоб Анрі здригнувся всім тілом. Дихання стало нерівним.

— Я покажу тобі, як правильно, — прошепотів Віктор прямо в шкіру. — Як треба мазати… глибоко. Щоб тобі стало легко. Щоб ти відчув мене. Увесь.

Анрі заплющив очі. Щоки спалахнули. Тіло відреагувало — тепло пішло вниз, по животі, по стегнах. Він не в тічці. Але реакція була — швидка, звична, покірна.

Віктор відступив. Усміхнувся — коротко, кутиком рота.

— Але зараз у мене справи. І новина.

Він сів у крісло навпроти. Нога на ногу. Подивився на Анрі зверху вниз — спокійно, оцінююче.

— Королева Анастасія повертається з літнього палацу. І вирішила зупинитися в мене. На кілька днів.

Анрі завмер. Серце стукнуло — сильно, боляче.

Віктор продовжив — голос рівний, але в ньому вже звучав наказ.

— Вона захоче познайомитися з тобою. Особисто. Ти будеш поводитися бездоганно. Ти розумієш? Жодного слова зайвого. Жодного погляду не туди. Ти — моя власність. Гарна, слухняна, вдячна. Якщо вона запитає — ти відповідаєш тільки «так, Ваша Величність», «ні, Ваша Величність», «дякую, Ваша Величність». Жодних згадок про батьків. Жодних натяків. Ти — щасливий омега під моїм крилом. Зрозумів?

Анрі кивнув — швидко, покірно.

— Так, мій пане.

Віктор підвівся. Підійшов ближче. Торкнувся його щоки — ніжно, майже лагідно.

— Добре. Ти стаєш справжнім омегою. Слухняним. Таким, яким і має бути.

Він нахилився. Губи торкнулися скроні — довго, гаряче. Потім спустилися нижче, до шиї, до нашийника з його іменем.

— Вечірнє лікування я візьму на себе, — прошепотів він прямо в шкіру. Голос став нижчим, хрипкішим. — Я покажу тобі, як правильно… глибоко. Щоб твоє тіло запам’ятало, кому воно належить. Щоб ти відчув мене так, як має відчувати омега свого альфу.

Анрі заплющив очі. Щоки спалахнули. Тіло вже реагувало — тепло пішло вниз, по животу, між ніг. 

Віктор розстебнув його сорочку — повільно, ґудзик за ґудзиком. Пальці ковзнули по грудях, стиснули соски — не сильно, але владно. Анрі тихо вдихнув.

Віктор усміхнувся — задоволено. Підняв хлопця на руки, поклав на ліжко. Розсунув ноги — широко, без церемоній. Пальці ковзнули всередину — глибше, ніж Еміль, впевненіше. Анрі вигнувся, стогін вирвався голосно.

— Ось так, — прошепотів Віктор, увійшовши одним поштовхом. — Ти повинен бути саме таким. Тихим. Гарячим. Моїм.

Він рухався — сильно, ритмічно, глибоко. Кожен поштовх був як нагадування про місце Анрі в цій ієрархії: знизу, під альфою, під системою, під ним.

Анрі стогнав — голосно, без стримування. Сльози текли по щоках — не від болю, а від того, як сильно він уже звик до цього відчуття. До відчуття, що він належить.

Віктор прискорився. Вузол набухав швидко. Один сильний поштовх і він увійшов повністю. Зафіксував їх разом.

Анрі закричав — оргазм накрив миттєво, хвилями, без зупинки. Віктор кінчив — тихо, глибоко, з хрипким стогоном у шию Анрі.

Вони завмерли — з’єднані.

Віктор гладив його по волоссю, цілував скроню.

— Завтра ти покажеш королеві, який ти гарний омега, — прошепотів він. — І тоді я буду дуже-дуже тобою задоволений.

Анрі заплющив очі.

Тіло тремтіло.

Він поцілував Анрі в губи — коротко, владно. Потім розвернувся й вийшов.

Двері зачинилися тихо.

Анрі залишився сидіти. Серце калатало. Дихання — нерівне.

Він знав: королева — це не просто гість.

Це випробування.

І якщо він помилився хоч на слово — все закінчиться.

Не для Віктора.

Для нього.