Раді Вас бачити!

Анрі лежав на ліжку, не роздягаючись. Світло лампи на тумбочці було тьмяне, жовте. Він не заплющував очі — боявся, що в темряві тіло візьме гору швидше. Тепло внизу живота вже не просто пульсувало. Воно розливалося повільними хвилями — по стегнах, по попереку, по грудях. Шкіра стала надто чутливою: навіть тканина сорочки дратувала соски, коли він дихав. Нашийник стискав шию, як постійне нагадування: ти річ, чужа власність.

Він стискав кулаки під ковдрою. Нігті впивалися в долоні. Біль був маленький, гострий, реальний. Він допомагав тримати розум чистим.

«Це не я. Це тіло. Тіло — не я. Тіло просто реагує. Як на спеку. Як на голод. Воно пройде».

Але думки про Віктора поверталися знову й знову. Його голос. Його запах. Його пальці на скроні. Анрі ненавидів себе за те, що згадував це не з огидою, а з якимось дивним, глухим теплом. Ніби тіло вже вирішило за нього.

Він перевернувся на бік. Підтягнув коліна до грудей. Спробував дихати рівно, повільно. Вдих — холод. Видих — контроль. Вдих — холод. Видих — контроль.

Двері відчинилися тихо.

Віктор увійшов без стуку. У руках нічого. Тільки він сам — високий, спокійний, у розстебнутій сорочці. Запах прийшов першим: чистий, теплий, сильний. Анрі відчув, як тіло відреагувало миттєво — живіт стиснувся, тепло спалахнуло сильніше. Він стиснув зуби.

Віктор підійшов до ліжка. Сів на край — не близько, але досить, щоб Анрі відчував його тепло поруч.

— Ти не спиш.

Анрі не відповів. Просто дивився в стіну.

Віктор зітхнув — тихо, майже по-батьківськи.

— Ти просив блокатори. Я подумав. І вирішив, що не дам.

Анрі повернув голову. Очі зустрілися.

— Чому?

Віктор нахилився трохи вперед. Лікті на колінах. Голос низький, рівний.

— Вони шкідливі. Дуже шкідливі, якщо приймати довго. Ти ж знаєш. Вони руйнують печінку. Порушують гормональний баланс. З часом ти можеш стати безплідним. Або гірше — серце не витримає. Ти молодий. Я не хочу, щоб ти платив за це своїм здоров’ям.

Він простягнув руку. Не швидко. Пальці торкнулися волосся Анрі — легенько, від скроні до потилиці. Повільно провели по пасму, ніби розчісували.

Анрі не відсунувся. Тільки дихання стало нерівним.

— Я дбаю про тебе, — продовжив Віктор. — Не про свою вигоду. Про тебе. Ти мучиш себе. А я можу зробити так, щоб тобі не було боляче. Без таблеток. Без ризику.

Пальці спустилися нижче — по шиї, по нашийнику. Затрималися на металевій пластині. Великий палець повільно провів по ключиці — ледь торкаючись шкіри через тканину сорочки.

Анрі відчув, як соски затверділи від цього дотику. Тіло зрадило знову. Він стиснув стегна сильніше, намагаючись заглушити пульсацію внизу.

Віктор нахилився ближче. Губи торкнулися скроні — сухо, тепло, довго. Потім спустилися нижче — до вилиці. Зупинилися біля кутика губ. Не поцілували. Просто дихали. Гаряче дихання на шкірі.

— Ти не мусиш нічого робити, — прошепотів він. — Просто дозволь мені бути поруч. Дозволь доторкнутися. Дозволь зігріти. Твоє тіло вже просить. Воно не бреше.

Рука Віктора лягла на живіт Анрі — поверх сорочки. Не тиснула. Просто лежала. Тепло долоні пройшло крізь тканину, прямо до того місця, де все горіло.

Анрі заплющив очі. Дихав крізь зуби.

Внутрішній голос кричав: «Не дозволяй. Він хоче контролю. Він не друг. Він грає».

Але тіло відповідало інакше. Воно вигиналося назустріч теплу. Ледь помітно. Проти волі.

Віктор не рухався далі. Просто тримав руку. Чекав.

— Скажи «ні», — сказав він тихо. — І я піду. Зараз же.

Анрі мовчав. Довго.

Потім прошепотів — ледь чутно:

— Не йдіть.

Віктор не посміхнувся. Просто кивнув. Рука залишилася на животі. Пальці повільно почали гладити — маленькими колами, заспокійливо, без тиску.