Раді Вас бачити!

Вечір прийшов тихо. Двері відчинилися без стуку. Прислуга — та сама жінка в чорному — внесла коробки. Поставила на ліжко. Не сказала ні слова. Вийшла.

Анрі підійшов. Відкрив першу. Тканини — легкі, прозорі, шовкові. Кольори ніжні: кремовий, блідо-рожевий, перламутровий. Туніки з крепшифону — тонкі, майже невагомі, з глибоким вирізом на грудях і рукавами, що спадають, як крила. Штани широкого крою — оксамитові, темні, з високою талією, що більше нагадували спідницю, ніж штани. Нічого практичного. Нічого, в чому можна бігати, ховатися чи просто ходити вулицею. Тільки те, щоб виглядати красиво. Щоб показувати шкіру. Щоб нагадувати: ти належиш.

Анрі звик до простого. Навіть будучи аристократом — сорочки з льону, штани з грубої вовни, короткі жилети. Те, в чому можна працювати, думати, боротися. Тепер усе це виглядало чужим. Він узяв туніку — кремову, з тонкого крепшифону. Натягнув. Тканина лягла на шкіру прохолодно, одразу прилипла до грудей. Виріз відкрив ключиці й верхню частину грудей. Штани — оксамитові, темні — обійняли стегна, але розширювалися вниз, як спідниця. Він подивився в дзеркало. Зелені очі блиснули — невпевнено. Він виглядав… гарно. Але не як людина. Як прикраса.

Віктор увійшов без стуку. Подивився на нього довго. Оцінююче. Задоволено.

— Добре, — сказав тихо. — Саме так. Тепер ти виглядаєш, як мій.

Він підійшов. Поправив комір туніки — пальці торкнулися шкіри на грудях. Анрі не відступив. Тільки дихання стало нерівним.

— Ходімо. Вип’ємо чаю в бібліотеці.

Бібліотека була великою. Стіни — полиці від підлоги до стелі. Книги в шкіряних палітурках. Камін горів. На столі — чайник, чашки, тарілка з печивом. І пляшка коньяку — темне скло, золота етикетка.

Віктор налив чай. Потім — коньяк. У маленьку чарку. Простягнув Анрі.

— Пий. Це допоможе розслабитися.

Анрі взяв чарку. Раніше пив вино — рідко, з батьками. Сидр — на святах. Коньяк був інший. Гарячий, різкий. Він ковтнув. Тепло пішло вниз — швидко, сильно. Голова затьмарилася. Після тічки тіло було вразливим. Алкоголь ударив миттєво — в скроні, в груди. Світ став м’яким, розмитим.

Віктор підвів його до великого портрета на стіні. Сивоголовий чоловік у старовинному одязі — фрак з високим коміром, медалі на грудях. Обличчя суворе, очі холодні.

— Це мій прадід, Габрієль Батіст де Лакруа— сказав Віктор тихо. — Загинув під час заколоту омег. Сто років тому. Був на аудієнції у її Величності королеви Єлизавети 4-ї Коли альфи збожеволіли від феромонів — кинувся захищати її. Прикривав собою. Помер на місці. Герой.

Він зробив паузу. Подивився на Анрі — спокійно, але з чимось гострим у очах.

— З того часу ми знаємо: омеги — небезпека. Якщо не контролювати — вони руйнують. Тому й правила. Тому й нашийники. Тому й власники.

Анрі дивився на портрет. Коньяк гудів у голові. Слова Віктора лягали важко.

— Він помер за королеву, — продовжив Віктор. — А я дбаю про тебе. Ти в безпеці. Ти мій.

Він поклав руку Анрі на потилицю — стиснув легенько. Притягнув ближче. Поцілував у скроню.

Анрі не відсунувся. Тільки подумав — тихо, в тумані:

«Раніше всі були рівні. Раніше омеги сиділи в Раді. Раніше не було нашийників».

Але голос батька звучав слабше.

Він ковтнув ще коньяку. Тепло розлилося сильніше.

А тепер Анрі сидів тут — у прозорій туніці, що відкривала шкіру, в оксамитових штанах, які більше нагадували спідницю. З нашийником на шиї. Після тічки, яку він не контролював. Після вузла, який тримав його з Віктором годинами. Після того, як тіло саме просило, саме відкривалося, саме зраджувало.

«А може, вони були не праві? — подумав він тихо. — Може, омеги дійсно небезпечні? Я не прийняв блокатори. Я майже не контролював себе. Я… просив. Я хотів. Що, якби Віктор не був поруч? Що, якби я був на вулиці? Чи в борделі? Чи в центрі розпліднення?»

Він відчув, як у грудях щось стиснулося — не біль, а сумнів. Гострий, холодний.

Віктор підійшов. Налив ще коньяку — повільно, акуратно. Простягнув чарку.

— Пий, мій хлопчик. Тобі потрібно розслабитися.

Анрі взяв. Ковтнув. Тепло вдарило сильніше. Світ похитнувся.

Віктор сів поруч. Поклав руку на потилицю Анрі — стиснув легенько, як завжди. Голос низький, ласкавий.

— Я розмовляв з Емілем.

Анрі завмер. Чарка в руці здригнулася. Коньяк ледь не пролився. Серце стукнуло — швидко, боляче. Він боявся. За лікаря. За ту маленьку іскру, яка з’явилася в очах Еміля. За те, що той ризикнув.

Віктор не підвищив голосу. Навпаки — став ще м’якшим.

— Не хвилюйся. Ти не маєш чого боятися. Він усе пояснив.

Пальці в волоссі Анрі погладили — повільно, заспокійливо.

— У тебе дійсно є деякі розлади. Гормональні. Еміль сказав, що вагітність може бути небезпечною. Ти можеш не виносити дитину. Може статися викидень. Або гірше. Він не хотів тебе лякати. І не сказав мені одразу — бо боявся, що я відправлю тебе назад. У в’язницю. А звідти — дорога тільки в бордель. Або в центр розпліднення. Він знає, як це працює. Він хотів захистити тебе.

Віктор нахилився ближче. Губи торкнулися скроні — тепло, майже ніжно.

— Але тепер усе гаразд. Я розумію. І я не караю його.

Анрі видихнув — тихо, полегшено. Але Віктор продовжив — тим самим ласкавим, але вже небезпечним тоном.

— Я навіть вирішив, що він житиме тут. У маєтку. Постійно під рукою. Буде доглядати за тобою. Оглядати. Давати рекомендації. Так буде безпечніше. Для тебе.

Він усміхнувся — коротко, кутиком рота. Очі сірі, спокійні. Але в них була та сама холодна посмішка, що коли він тримав баночку з пігулками.

— Ти ж не проти, мій хлопчик? Еміль — хороший лікар. Він тобі допоможе. І мені — теж.

Анрі мовчав. Коньяк гудів у голові. Сумніви кружляли — повільно, як дим від каміна.

Він думав про Еміля. Про те, як той дивився. Про те, як дав пігулки. Про те, що тепер той житиме тут — під наглядом Віктора. Під його контролем.

І думав про батька.

«Може, вони були не праві? Може, омеги дійсно потребують контролю?»

Віктор налив йому ще коньяку.