Раді Вас бачити!

Прислуга прийшла через годину. Жінка в чорному, та сама, що зустрічала їх біля дверей. Вона не дивилась Анрі в очі. Поставила на ліжко чисту сорочку, штани, білизну. Все нове. На комоді — мило, гребінець.

— Господар велів, — сказала вона рівно. — Ванна в кінці коридору. Гаряча вода є.

І вийшла.

Анрі стояв під душем довго. Гаряча вода бігла по шкірі, змивала запах в'язниці — метал, пліснява, страх. Він тер волосся, тер тіло, ніби хотів стерти останні три дні. Нашийник не знімав. Метал нагрівся і тепер лежав на шкірі тепло, як чужа долоня.

Коли він вийшов, у дзеркалі стояв інший чоловік. Чистий. Блідий. Зелені очі яскравіші на чистому обличчі. Довге волосся мокре, важке. Чорна сорочка сиділа ідеально. Штани - теж. Тільки нашийник залишався чужим.

Він сів на край ліжка і чекав.

Віктор прийшов, коли за вікном уже стемніло. Постукав один раз і зайшов без дозволу. У темному костюмі, без краватки. Сорочка розстебнута на дві ґудзики. Запах — сильніший, ніж у машині. Чистий, теплий, важкий.

Він зачинив двері. Подивився на Анрі. Довго. Оцінююче.

— Краще, — сказав тихо. — Набагато краще.

Підійшов. Не швидко. Сів поруч на ліжко. Близько. Стегно торкнулося стегна Анрі.

— Ти голодний?

Анрі похитав головою.

Віктор підняв руку. Пальці пройшлися по мокрому волоссю, від скроні до потилиці. Легко. Майже ніжно. Потім спустилися нижче — по шиї, по нашийнику. Затрималися на металевій пластині з його іменем.

— Добре сидить, — сказав він. — Не тисне?

— Ні.

Голос Анрі був хрипкий. Він прокашлявся.

Віктор нахилився ближче. Губи торкнулися скроні — вже не так сухо, як удень. Довше. Тепліше. Анрі відчув, як по шкірі пробігли мурашки. Не від холоду.

— Я хочу тебе, Анрі, — сказав Віктор прямо в скроню. Голос низький, спокійний. — Не сьогодні повністю. Але хочу. І ти це знаєш. Твоє тіло вже знає.

Рука Віктора лягла на стегно Анрі. Не стиснула. Просто лежала. Велика, тепла, важка.

Анрі не відсунувся. Серце билося швидко. Він думав про батьків. Про те, що Віктор — єдиний, хто залишився. Про те, що без нього він би вже був у спільній камері.

— Я... не проти, — прошепотів він. — Якщо це допоможе.

Віктор усміхнувся. Коротко. Майже сумно.

— Це не допомога. Це просто те, що є між нами. Але спочатку я хочу тебе захистити. По-справжньому.

Він відсунувся трохи. Подивився Анрі в очі.

— Розкажи мені про інших. Про тих, хто ще на свободі. Я знаю, що вони є. Твій батько не міг працювати сам. Хто друкував листівки? Хто збирав гроші? Хто ще залишився в місті?

Анрі завмер.

— Я не...

— Не бійся, — Віктор знову поклав руку йому на потилицю. Пальці масажували шкіру повільно, заспокійливо. — Я не здам їх. Я хочу допомогти. Якщо вони продовжать — їх просто знищать. А якщо я знатиму, я зможу... прикрити.

Він нахилився і поцілував Анрі в скроню ще раз. Потім нижче, у вилицю. Губи були гарячі. Дихання торкнулося вуха.

— Ти ж довіряєш мені?

Анрі відчув, як горло стиснулося. Рука Віктора на стегні повільно піднялася вище. Не грубо. Просто ближче до внутрішньої сторони.

— Довіряю, — сказав Анрі тихо.

Віктор кивнув. Пальці на потилиці стиснулися легше.

— Тоді розкажи. Почни з малого. Хто був у друкарні на Сен-Жак? Хто приносив папір?

Анрі дивився на підлогу. У голові звучав голос батька: «Не здавайся». Але перед ним сидів чоловік, який витягнув його з в'язниці. Який дав йому шанс. Який обіцяв захистити.

Він відкрив рот.

І почав говорити.

Анрі дивився на підлогу. Рука Віктора лежала на його стегні — тепла, впевнена, не рухалася далі. Пальці на потилиці все ще повільно масажували шкіру, ніби хотіли розслабити, заспокоїти, зробити м’яким.

Віктор чекав. Не тиснув голосом. Просто чекав, як людина, яка знає, що час працює на нього.

Анрі підняв очі — великі, зелені, блискучі, з тією самою вологістю, що й раніше. Голос вийшов тихий, ледь тремтячий, точно як у хлопця, якого щойно витягли з пекла.

— Я розповім… — Він зробив паузу, ніби збираючись із силами. — Поль Леруа. Він працював у друкарні на Сен-Жак. Бета. Його забрали першим. Марі Дюпон — омега, приносила папір. Жан Був’є — альфа, збирав гроші. Більше я не знаю. Батько ніколи не казав імен. Він завжди повторював: «Чим менше ти знаєш — тим краще для всіх».

Він опустив голову. Волосся впало на обличчя, сховало очі. Плечі трохи здригнулися — не сильно, але помітно. Виглядав маленьким, втомленим, зламаним. Ніжним. Саме таким, яким омега повинен виглядати, коли його притискають до стіни.

Але всередині — жодного справжнього тремтіння.

Він не здав нічого нового. Усі названі вже сиділи в камерах або були мертві. Це була безпечна правда. Та, яку Віктор і так знав. Та, яка нічого не змінювала.

Віктор мовчав довго. Потім рука з потилиці спустилася по спині — легенько, ніби заспокоюючи. Інша рука стиснула стегно трохи сильніше. Не боляче. Просто нагадуючи: я тут, я контролюю.

— Я вірю тобі, — сказав він тихо. — Поки що вірю.

Він нахилився. Губи торкнулися скроні — тепло, довше, ніж раніше. Потім спустилися до вилиці. Анрі не відсунувся. Тільки злегка здригнувся — розраховано, ледь помітно, щоб виглядало природно.

Віктор відступив. Подивився зверху вниз — спокійно, з тим самим легким задоволенням у очах.

— Ти втомлений, — сказав він. — Спи. Завтра поговоримо ще.

Він встав. Підійшов до дверей. Зупинився на порозі.

— І ще одне, Анрі. Якщо тобі щось знадобиться — блокатори, їжа, просто слово — скажи. Я не ворог.

Двері зачинилися. Ключ клацнув.

Анрі залишився сидіти. Прямо. Без сліз. Без тремтіння.

Він повільно підвівся. Підійшов до дзеркала. Подивився на себе: бліде обличчя, мокре волосся, нашийник з чужим ім’ям на шиї.

Він торкнувся пластини пальцем. Провів по вигравіюваному «Власність Віктора де Лакруа».

Усміхнувся — коротко, холодно, тільки для себе.

«Ти думаєш, що я зламався. Добре. Нехай так і буде».

Він повернувся до ліжка. Ліг — не роздягаючись. Заплющив очі.

Але не спав.

Він думав.