Раді Вас бачити!

Анрі лежав, не рухаючись. Тіло пульсувало — рівно, нестерпно. Кожний подих віддавався внизу живота гострим теплом. Віктор сидів поруч, рука на животі — важка, тепла, вже не просто заспокоювала, а тримала. Пальці повільно ковзали по шкірі поверх сорочки — вниз, вгору, маленькими колами. Анрі відчував, як жар відступає — не зникає, але стає менш гострим, менш болючим. Як вогонь, який хтось повільно прикриває кришкою.

Віктор нахилився ближче. Губи торкнулися скроні — довго, гаряче. Потім спустилися до вилиці. До кутика губ. Не цілували. Просто дихали. Анрі вдихнув його запах — сильний, обволікаючий, і тіло здригнулося від полегшення.

— Мій хлопчик, — прошепотів Віктор тихо. — Уже легше?

Анрі не відповів. Тільки кивнув — ледь помітно. Віктор усміхнувся — коротко, майже ніжно.

— Добре. Тоді слухай мене уважно.

Він прибрав руку. Повільно встав. Подивився на Анрі зверху вниз — спокійно, впевнено.

— Я чекаю тебе в себе. У моїй спальні. Через пів години. Прийми душ. Одягни те, що я залишу тобі на ліжку. І приходь.

Він повернувся. На ліжку вже лежав одяг — тонка, майже прозора біла сорочка з шовку, коротка, з глибоким вирізом. І штани — легкі, вільні, теж білі. Все виглядало як щось із іншого світу — не для повсякденності, а для того, щоб показати шкіру, щоб нічого не ховати.

Віктор вийшов. Двері зачинилися тихо.

Анрі залишився лежати ще хвилину. Потім повільно встав. Ноги тремтіли. Він пішов до ванної — повільно, тримаючись за стіну.

Під душем вода була гаряча. Він стояв під струменем, заплющивши очі. Вода стікала по шкірі, змивала піт, але не змивала жар. Анрі думав тільки одне:

«Я згоден. На все. Лише б це закінчилося. Лише б стало легше. Лише б він…»

Він стиснув кулак під струменем.

«Але пігулку. Треба прийняти пігулку. Я не хочу вагітніти. Не від нього. Не зараз».

Він вимкнув воду. Витерся рушником — швидко, грубо. Одягнув те, що залишив Віктор. Шовк ліг на шкіру прохолодно, але одразу став теплим від тіла. Сорочка просвічувала — видно було контури грудей, лінію живота. Анрі подивився в дзеркало. Зелені очі блищали. Обличчя бліде. Нашийник стискав шию.

Він повернувся в кімнату. Підійшов до ліжка. Підняв подушку.

Баночки не було.

Серце стукнуло раз — сильно, боляче. Він перевернув подушку. Перевернув матрац. Руки тремтіли. Шукав під ліжком, у шухлядах, навіть за картинами на стінах. Нічого.

Паніка наростала швидко — холодна, гостра. Він упав на коліна. Переривав простирадла, ковдру, подушки. Дихав важко, уривчасто.

Двері відчинилися.

Віктор стояв на порозі. У темній сорочці, рукава підкотані. У руках — маленька скляна баночка. Дві білі пігулки всередині.

Він усміхнувся — повільно, огидно, з тією самою спокійною впевненістю.

— Це ти шукаєш, мій хлопчик?

Анрі завмер на підлозі. Очі широко розплющені. Дихання зупинилося.

Віктор зробив крок уперед. Показав баночку ближче — ніби трофей.

— Я знайшов її вчора вночі. Коли ти заснув. Ти думав, що сховав добре?

Він підійшов зовсім близько. Нахилився. Пальці Віктора торкнулися підборіддя Анрі — підняли обличчя. Змусили подивитися в очі.

— Ти не завагітнієш, якщо я цього не захочу. Але ти й не уникнеш цього, якщо я захочу.

Він розкрив баночку. Висунув одну пігулку на долоню. Поклав її Анрі в руку — повільно, ніби дарунок.

— Прийми. Зараз. Щоб тобі було спокійніше.

Анрі дивився на пігулку. Руки тремтіли.

Віктор нахилився ближче. Губи торкнулися скроні — знайомо, тепло.

— А потім приходь. Я чекаю.

Він вийшов.

Анрі залишився на підлозі. Пігулка лежала в долоні — маленька, біла, холодна.

Він дивився на неї довго.

Потім підніс до рота.

І ковтнув.

Без води.

Без слів.

Тільки думка:

«Тепер я готовий».

І пішов до дверей. До спальні Віктора.