Раді Вас бачити!

Вранці Анрі прокинувся з чітким рішенням.

Він розповість усе. Про дуб. Про гру. Про фразу, яку батько змусив його повторити тричі. Він розповість Віктору — своєму панові — і попросить врятувати батька. Бо Віктор дбає. Бо Віктор обіцяв.

Він швидко вмився, одягнув чисту сорочку. Серце калатало. Він вийшов у коридор і запитав першу служницю, яку зустрів:

— Де пан де Лакруа?

— Пан у парламенті, — відповіла вона, не дивлячись йому в очі. — Повернеться не раніше вечора.

— А лікар?

— Пан Бланш поїхав з шофером у місто за ліками.

Анрі залишився один.

Він пішов до бібліотеки — туди, де завжди пив чай з Віктором. Сів у велике крісло біля каміна. Служниця принесла гарячий чай. Він попросив заспокійливе — як завжди, коли нервував. Випив маленькими ковтками. Тепло розлилося по тілу. Голова стала важкою, думки — м’якими.

Він чекав.

Чекав довго.

Повільно заплющив очі. Просто на хвилину. Просто відпочити…

Прокинувся від звуків.

Голоси. Кроки. Двері бібліотеки відчинилися.

Анрі не встиг підвестися. Інстинкт — той самий, що з’явився в підвалі — змусив його швидко зісковзнути з крісла й сховатися в глибокій ніші між полицями зі старими мапами. Він притиснувся спиною до стіни, затамував подих.

До бібліотеки увійшли двоє.

Віктор і той самий слідчий — чоловік у сірому костюмі з тонкими вусами.

— …він майже готовий, — говорив Віктор. Голос спокійний, діловий. — Ще трішки часу. Хлопець вже м’який. Він почав залежати від мене. Від моїх слів. Від моїх рук. Ще кілька днів — і він сам мені все розповість.

Слідчий хмикнув.

— Ви впевнені? Він син зрадника. Такі ламаються довго.

— Цей зламався, — відповів Віктор. У голосі — легка зневага. — Він уже називає мене «мій пане». Уже чекає, коли я прийду ввечері. Уже плаче, коли я не приходжу. Ще трохи — і він видасть мені все, що знає.

Анрі відчув, як у грудях щось обірвалося.

Віктор продовжив — спокійно, майже байдуже:

— А коли ми знайдемо ті кляті папери… я особисто відвезу його до королівської лабораторії. Нехай там з ним працюють. Для мене він нічого не значить. Ще одна гарна іграшка. Таких у розплідниках і борделях — десятки. Ця просто… надто гарна. Але лише іграшка.

Слідчий засміявся — коротко, сухо.

— Ви добре попрацювали, де Лакруа. Видавши його батьків, ви отримали місце в Раді. А тепер ще й документи. Королева буде задоволена.

Віктор відповів спокійно:

— Я завжди роблю те, що потрібно для держави.

Вони ще поговорили кілька хвилин — про терміни, про контроль, про те, як краще «підігріти» Анрі. Потім вийшли.

Двері зачинилися.

Анрі залишився стояти в ніші.

Він не рухався.

Не плакав.

Просто стояв, притулившись спиною до холодної стіни, і дивився в порожнечу.

Усередині — порожньо. Абсолютно порожньо.

Він згадав усі ніжні слова. Усі поцілунки в скроню. Усі «мій хлопчик». Усі обіцянки «я захищу тебе».

І зрозумів.

Віктор ніколи не дбав.

Він просто чекав.

Чекав, коли Анрі зламається достатньо, щоб видати останнє, що залишилося від його родини.

І саме Віктор видав його батьків.

Саме він.

Анрі повільно сповз по стіні на підлогу.

Обхопив коліна руками.

І вперше за весь цей час не відчув ні болю, ні страху.

Тільки холодну, чисту, кришталеву ясність.

Він більше не був іграшкою.

Він був сином Етьєна де Вальмера.

І він згадав, де скарб.

Тепер залишалося тільки вирішити, що з цим робити.