Раді Вас бачити!

Вузол спав повільно — спочатку відчутно, потім ледь помітно. Анрі лежав нерухомо, чекав, коли Віктор відійде. Тіло все ще тремтіло від післясмаку, але жар тічки вже не кричав. Він просто був — тихий, приємний, як відлуння.

Віктор відсунувся обережно. Підвівся. Тіло його блищало від поту, але рухи залишалися точними. Він натягнув штани, не застібаючи ґудзиків. Подивився на Анрі зверху вниз — спокійно, задоволено.

— Тепер ти можеш вільно ходити по дому, — сказав він тихо. — Ти не в’язень. Я не тримаю тебе в клітці. Але виходити на вулицю поки що небезпечно. Твоя тічка ще не закінчилася. Запах сильний. Інші альфи відчують. Я не хочу, щоб тебе хтось торкався.

Він нахилився. Пальці пройшлися по волоссю Анрі — коротко, майже ніжно.

— Я подбаю про тебе. Тобі не слід хвилюватися.

Потім підвівся повністю. Взяв з тумбочки халат — чорний, шовковий. Накинув на себе.

— І ще одне. Тобі потрібно оновити гардероб. Ти маєш одягатися відповідно до свого статусу. Як омега, що належить впливовій людині. Я вже замовив. Ввечері все привезуть. Ти будеш виглядати… гідно.

Слова вдарили — наче ляпас.

Анрі лежав, не рухаючись. Дивився в стелю. Віктор вийшов. Двері зачинилися тихо.

Тиша лягла на кімнату важко.

Хлопець повільно сів. Ноги торкнулися підлоги — холодної, твердої. Він відчув, як у грудях щось стиснулося — не від тічки, не від бажання. Від слів.

«Відповідно до статусу. Як омега, що належить. Впливовій людині».

Він не в’язень. Але річ. Жива іграшка. Яку одягають, щоб виглядала гідно. Щоб показували іншим. Щоб тримали поруч.

Він торкнувся нашийника — пальцями, повільно. Метал був теплим від тіла.

Голос батька з’явився в голові — низький, спокійний, як завжди.

«Ти не власність. Ти людина. Така ж, як усі. Раніше були часи, коли всі були рівні. Без статусів. Без нашийників. Без цього «належить». Ми боролися, щоб повернути це. Щоб ти жив у світі, де ти сам керуєш своєю долею».

Голос матері — тихий, теплий.

«Ти не річ. Ти — це ти. І ніхто не має права сказати тобі, як одягатися, як пахнути, як любити».

Анрі стиснув кулак. Нігті вп’ялися в долоню.

Він не плакав. Не кричав.

Просто сидів.

І думав:

«Він каже, що дбає. А насправді — володіє. Як річчю. Як трофеєм».

І ще:

«Я не здамся. Навіть якщо тіло зраджує. Навіть якщо зараз мені добре».

Він підвівся. Підійшов до дзеркала. Подивився на себе — розпатлане волосся, червоні губи, сліди від поцілунків на шиї, прозора сорочка, що прилипла до тіла.

Він не відвів погляду.

Він просто подумав:

«Я знайду спосіб. Я повернуся до того, що казали батьки».

І пішов до ванної — помитися. Змити запах Віктора. Хоч на трохи.

Але знав: запах уже всередині. І не так легко змити.

Історія цього світу почалася давно, коли вторинна стать ще не ділила людей на верхи й низи. Тоді всі були рівні — альфи, бети, омеги. Омеги мали право голосу, як і інші. Вони працювали, навчалися, обирали. Деякі навіть засідали у Великій Раді — найвищому органі, де вирішували долю країни. Родини не ділилися за статтю. Багаті омеги керували маєтками, бідні — працювали на заводах поруч з альфами. Закони захищали всіх однаково. Тічка була просто біологією, як хвороба чи голод, — її контролювали ліками, без сорому.

Але все змінилося після Кризи 1852 року. Тоді кілька омег у владі — кажуть, через неконтрольовану тічку — спровокували хаос. Феромони зруйнували переговори, альфи втратили контроль, почалися бійки, пожежі. Рада звинуватила омег у небезпеці — ніби їхня природа робить їх нестабільними, слабкими, загрозою для суспільства. Почалися закони. Спочатку — реєстрація всіх омег після презентації. Потім — заборона на посади в Раді. Згодом — заборона на голосування. Омеги стали низами. Не людьми. Речами.

Тепер, якщо ти народився омегою — все. Ти на обліку з чотирнадцяти років. Медичні перевірки щомісяця. Блокатори — тільки за дозволом опікуна. Якщо ти з багатої родини — тебе віддають альфі в шлюб за контрактом, як майно. Якщо бідний — продають на аукціоні. Ніхто не питає згоди. Після двадцяти двох років, якщо омега не належить комусь — стає державною власністю. Відправляють у центри розпліднення: закриті ферми, де тримають у камерах, примусово запліднюють, народжують дітей для держави. Або в доми розпусти — примусові борделі, де омег використовують для альфівської еліти. Ніяких прав. Ніякого голосу. Тільки нашийник і власник.

Батько Анрі — Етьєн де Вальмер — боровся проти цього. Збирав збори в підвалах, друкував листівки, говорив про старі часи. Всі були рівними, — казав він. — І можемо повернутися. Омеги — не речі. Вони люди». Марія, мати Анрі, допомагала — ховала соратників, передавала гроші. Вони вірили: революція можлива. Але система перемогла. Їх заарештували. Засудили. Відправили на острів.

Анрі сидів у кімнаті, дивлячись у вікно. Він знав цю історію з дитинства. Знав, як батько шепотів йому: «Ти рівний. Не дозволяй їм сказати інакше». Але тепер, з нашийником на шиї, з запахом Віктора на шкірі, він відчував, як слова тьмяніють. Світ не змінився. Він тільки став жорсткішим.