Раді Вас бачити!

Віктор увійшов до кімнати без стуку — як завжди, але цього разу двері відчинилися не впевнено, а різко, ніби їх штовхнули відчайдушно. За ним — Еміль, блідий, з розстебнутим коміром, очі розширені.

Анрі підвівся з ліжка — повільно, рука мимоволі лягла на живіт. Він ще не встиг нічого сказати, а вже зрозумів: щось не так.

Віктор виглядав… зламаним.

Високий, бездоганний, завжди холодно-спокійний Віктор де Лакруа зараз стояв із розпатланим волоссям, без краватки, з дрібними краплями поту на скронях. Очі — не сірі, а майже чорні від страху. Руки тремтіли — ледь помітно, але Анрі побачив. Він ніколи не бачив його таким.

— Анрі, — голос Віктора зірвався на першому складі. Він зробив крок уперед, але зупинився, ніби боявся підійти ближче. — Ти мусиш їхати. Зараз. Негайно.

Анрі відчув, як серце впало кудись униз.

— Куди?

Віктор не відповів одразу. Подивився на Еміля — коротко, різко.

— Ти поїдеш з ним. Обоє. Зараз.

Еміль кивнув — мовчки, але швидко. Він уже знав. Мабуть, Віктор сказав йому раніше.

Віктор підійшов до шафи. Відчинив її. Дістав невелику шкіряну сумку — стару, потерту, яку Анрі ніколи не бачив. Відкрив. Всередині — пачки готівки, кілька документів, ключі.

— Це все, що в мене є зараз. Готівка. Документи. За цими паперами ви — пара. Бета й омега. Офіційно. Ніхто не шукатиме подружжя. Виїжджайте вглиб країни. У село. У глушину. Туди, де вас не знайдуть. Чим далі — тим краще.

Він простягнув сумку Емілю. Той узяв її — мовчки, пальці тремтіли.

Анрі стояв нерухомо. Дивився на Віктора — і вперше бачив у ньому не власника. Не альфу. Не пана.

Людину. Яка боїться.

Віктор повернувся до нього. Підійшов — повільно, ніби боявся, що Анрі відступить. Опустився на одне коліно — високий, гордий Віктор де Лакруа став на коліна перед своїм омезою.

Він узяв руки Анрі в свої — обережно, ніби вони були зі скла. Підніс до губ. Поцілував долоні — довго, дуже довго. Потім притиснув їх до своїх щік. Очі в нього блищали — не від світла каміна, від сліз, які він не дозволяв собі пролити.

— Я не встиг тебе захистити, — прошепотів він. Голос ламався. — Я думав… що встигну. Що в мене буде час. Але вони прийшли сьогодні. Сказали: або я віддам тебе сам, або вони заберуть силою. І дитину теж. Я не можу… не можу віддати вас.

Він підвівся. Обійняв Анрі — міцно, але так обережно, ніби боявся зламати. Притиснув до грудей. Однією рукою гладив по волоссю, другою — по спині. Потім опустився нижче — поклав долоню на живіт. Пальці тремтіли.

— Вона… вона моя. Наша. Я відчуваю її щоразу, коли торкаюся тебе. Я не можу дозволити їм забрати її. Забрати тебе.

Він відступив на пів кроку. Подивився Анрі в очі — відкрито, без маски, без влади.

— Їдь. З ним. Він подбає про тебе. Про вас обох. А я… я знайду вас. Коли все вляжеться. Коли я зможу. Коли буде безпечно. Я знайду вас. Обіцяю.

Анрі мовчав. Сльози текли по його щоках — тихо, беззвучно. Він не знав, що сказати. Не знав, чи вірити. Але бачив: Віктор не бреше. Не грає. Він справді боїться. Справді кохає. Справді готовий втратити все — посаду, титул, ім’я — заради них.

Віктор нахилився. Поцілував Анрі — повільно, глибоко, ніби востаннє. Потім опустився нижче — поцілував живіт. Довго. Дуже довго. Притулився щокою до нього, ніби прислухався.

— Бережи її, — прошепотів він. — Бережи мою дівчинку.

Потім підвівся. Подивився на Еміля.

— Візьми її. Зараз. Через чорний хід. Машина вже чекає. Їдьте на північ. У глушину. Не зупиняйтеся. Не пишіть. Не телефонуйте. Просто… живіть.

Еміль кивнув. Підійшов до Анрі. Взяв його за руку.

Анрі подивився на Віктора — востаннє.

Віктор усміхнувся — болісно, криво.

— Іди. Я знайду вас. Обіцяю.

Анрі кивнув. Сльози текли.

Він пішов — з Емілем, з сумкою в руках, з дитиною під серцем.

Віктор залишився стояти посеред кімнати.

Один.

Він не плакав.

Просто стояв і дивився на двері, за якими зникло все, що він кохав.

І знав: якщо він не знайде їх — він уже мертвий.

Він просто ще дихає.