Раді Вас бачити!

Віктор стояв на колінах біля ліжка — нерухомо, ніби час зупинився разом з диханням Анрі.

Руки все ще тримали його — холодні, вже важкі, вже невідповідні. Він притискав тіло до грудей, ховав обличчя в його волоссі, вдихав останній запах — слабкий, змішаний з потом, кров’ю і чимось солодким, що завжди було тільки Анрі.

А потім почув — тихий, ледь чутний звук.

Плач. Тихий, безпомічний, але наполегливий. Віктор повільно підвів голову.

Колиска стояла поруч — проста дерев’яна, з саморобним покривальцем. У ній лежало двоє немовлят Вони плакали — тихо, але вперто, ніби відчували, що щось пішло не так.

Віктор дивився на них— довго, ніби не міг повірити. Потім повільно, дуже повільно, відпустив Анрі. Поклав його на подушку — обережно, ніби боявся зламати. Поправив волосся, що впало на обличчя. Поцілував у чоло — холодне, сухе, вже неживе.

Потім підвівся. Ноги тремтіли. Підійшов до колиски.

Діти плакали сильніше — маленькі губи тремтіли, очі заплющені. Віктор нахилився. Протягнув руки — повільно, ніби боявся, що вони зникнуть

Взяв їх обох обережно. Притулив до грудей. Вони заплакала ще голосніше — коротко, різко. Але коли він притиснув їх до себе, обережно похитуючи, плач став тихішим. Вона притулилася щокою до його сорочки. Затихла.

Віктор стояв — високий, згорблений, з дітьми на руках. Сльози текли по його обличчю — беззвучно, без ридань. Він дивився на них — на маленькі обличчя, на зелені очі, що розплющилися на мить, на губи, що були точною копією губ Анрі.

— Маргарита…і Максиміліан — прошепотів він. Голос зірвався. — Ви мої… наші…

Він опустився на коліна — прямо на підлогу, не відпускаючи їх. Притулився щокою до їхніх голівок. Плакав — тихо, надломлено, як людина, яка зрозуміла запізно.

А потім побачив — під матрацом колиски, ледь помітна, стирчала маленька металева коробочка. Та сама, від тютюну «Caporal».

Він узяв її — тремтячими руками. Відкрив.

Всередині — пожовклі папери. Свідчення. Висновок лікаря. І записка — кілька рядків, написаних знайомим почерком Анрі:

«Якщо ти знайдеш це — значить, я вже пішов.

Світ має знати правду.

Не для мене. Для них. Для всіх нас. Не дозволь їм носити нашийник.

Не дозволь їм бути річчю.

Обіцяй мені.»

Віктор притиснув записку до грудей — разом з немовлятами. Заплакав — голосно, болісно, як ніколи в житті.

Він сидів так — на підлозі холодної хати, з мертвим Анрі на ліжку, з дітьми на руках, з паперами, що могли змінити світ.І знав: він не встиг, але тепер він встигне.

Він підвівся — повільно. Підійшов до Анрі. Нахилився. Поцілував його в губи — холодні, сухі, вже невідповідні.

— Я обіцяю, — прошепотів він. — Вони будуть вільними. Вони будуть щасливими. Вони знатимуть правду. І я… я зроблю все, щоб світ змінився. Заради тебе.

Він вийшов з хати — з дітьми на руках, з коробочкою в кишені, з серцем, що вже ніколи не стане цілим.

І пішов — у темряву, у світ, який ще не знав, що скоро зміниться. Бо навіть мертвий Анрі переміг. Бо правда завжди перемагає. Навіть якщо коштує життя.