Раді Вас бачити!

Служниця прийшла без стуку — просто відчинила двері й зупинилася на порозі. Жінка в чорному, як завжди, обличчя непроникне. Очі опущені, але не з поваги.

— Лікар чекає в оглядовій, — сказала вона рівно. — Прошу.

Голос ввічливий. Слова правильні. Але в тоні — тонка, ледь помітна зневага. Ніби вона веде не людину, а меблі, які треба перенести з однієї кімнати в іншу.

Анрі підвівся. Туніка все ще прилипала до шкіри — зім’ята, прозора. Він відчув, як щоки горять. Не від жару. Від сорому. Він пішов за нею коридором — мовчки, босоніж, ступаючи тихо по холодному паркету. Вона йшла попереду — спина рівна, крок розмірений, ніби супроводжувала когось, хто не вартий її уваги.

Оглядова кімната — та сама, білі стіни, запах антисептика. Еміль уже чекав. Стояв біля столу — халат застебнутий, волосся недбало зачесане, але пасмо все одно падало на чоло. Він подивився на Анрі — коротко, стримано. Очі сіро-зелені, спокійні. Але в них не було тепла. Тільки професійна відстороненість.

— Сідай на кушетку, — сказав він тихо.

Анрі сів. Ноги торкнулися холодної шкіри. Еміль підійшов ближче. Не торкався одразу. Просто подивився.

— У тебе вже було? — запитав він рівно.

Анрі відчув, як обличчя спалахнуло. Щоки горіли. Він опустив погляд. Кивнув — ледь помітно.

— Так.

Еміль не здивувався. Тільки кивнув.

— Скільки разів?

Анрі стиснув губи. Голос вийшов хрипкий.

— Три… чи чотири. Не пам’ятаю точно.

Еміль мовчав секунду. Потім сказав — тихо, без осуду.

— Не соромся. Це твоя природа. Без блокаторів ти не можеш з цим боротися. Тіло робить те, що має робити.

Він почав огляд — швидко, професійно. Прослухав серце. Поміряв тиск. Попросив підняти туніку. Подивився на живіт, на стегна. Пальці торкалися легко — без зайвого. Але Анрі відчував кожен дотик. Легкі почервоніння на внутрішній стороні стегон — від тертя, від сили, від кількості. Еміль помітив.

— Все нормально, — сказав він. — Легкі подразнення. Це через перші рази. І через… інтенсивність. Нічого страшного. Пройде за день-два.

Він підійшов до шафи. Дістав маленьку баночку з маззю — білою, прозорою. Простягнув Анрі.

— Наноси двічі на день. Тонким шаром.

Анрі взяв. Пальці торкнулися його пальців — коротко. Іскра знову пробігла — тепла, швидка. Але цього разу Анрі не посміхнувся. Він дивився на Еміля й мовчав. Хотів сказати щось. Запитати. Розповісти. Просто поговорити — як з людиною, а не з лікарем. Але слова застрягли в горлі.

Еміль помітив його погляд. Але не запитав. Тільки повернувся до столу — записав щось у блокнот.

Анрі помітив на зап’ястях лікаря синці — тонкі, темні, як від кайданів або тугих манжет. Він не запитав. Просто відчув, як у грудях щось стиснулося.

— Пан де Лакруа все знає про таблетки, — сказав Анрі тихо. Голос ледь чутний.

Еміль завмер. Потім кивнув — обережно, майже непомітно.

— Знає, — підтвердив він. — Він… говорив зі мною.

Анрі ковтнув.

— Я приймав їх. Обидві. Він… дав мені другу. Хоча був незадоволений.

Еміль подивився на нього — довго, стримано. Очі не блищали. Просто дивилися.

— Добре, — сказав він тихо. — Це головне.

Він закрив блокнот. Підвівся.

— Огляд закінчено. Можеш іти.

Анрі не рухався. Він сидів і дивився на Еміля. Відчував розчарування — гостре, як укол. Він уявляв цю зустріч інакше. Думав — буде розмова. Буде хоч якесь тепло. Хоч якесь «ти не сам». Але Еміль стояв — стриманий, професійний, відсторонений. Як і всі в цьому домі.

Анрі підвівся повільно. Ноги були важкі.

Він пішов до дверей. Не озирнувся.

У коридорі відчув, як самотність накрила — важко, як ковдра. Немає з ким поговорити. Немає друзів. Немає соратників. Ті, кого він знав, напевно вже в камерах. Або мертві. Або на острові. Він скучав за ними — гостро, болісно. За їхніми голосами. За їхніми поглядами. За тим, що вони розуміли його без слів.

А тепер — тільки Віктор. І Еміль, який дивиться так, ніби боїться сказати зайве слово.

Анрі пішов коридором — сам. Босоніж. У прозорій туніці.

І думав тільки одне:

«Я один».

І це було гірше за будь-яку тічку.