Раді Вас бачити!

Анрі провели до невеличкої кімнати, яку називали «кабінетом для огляду». Стіни білі, шафа з медичними інструментами, стіл, кушетка з білим простирадлом. Вікно зашторене, щоб світло не падало в очі. Запах антисептика й чогось легкого, трав’яного.

Двері відчинилися. Увійшов чоловік років тридцяти трьох-чотирьох. Бета. Анрі одразу це відчув — запах нейтральний, без тиску, без металевого присмаку альфи. Світло-русе волосся з мідним відливом, трохи довге, недбало зачесане назад, кілька пасом падають на чоло. Очі сіро-зелені, м’які. Риси обличчя тонкі, майже жіночі — високі вилиці, легка асиметрія посмішки, коли він привітався. Білий халат, під ним проста сорочка, рукави підкотані до ліктів.

— Еміль Бланш, — представився він тихо, простягаючи руку. Голос спокійний, низький, але не владний. — Лікар Віктора де Лакруа. Сідай на кушетку, Анрі.

Анрі кивнув. Сів. Еміль підсунув стілець, сів навпроти. Не близько. Дистанція була правильна, професійна.

Він почав огляд мовчки. Прослухав серце, легені. Поміряв тиск. Попросив показати шию — подивився на нашийник, але нічого не сказав. Потім попросив підняти сорочку — оглянув живіт, поперек. Пальці торкалися швидко, точно, без зайвих рухів. Анрі відчув, як шкіра відреагувала — не як на Віктора, а інакше. Тепло, але не болісне. Спокійне.

Еміль відступив. Зняв стетоскоп. Подивився Анрі в очі — довго, ніби щось шукав.

— Тічка настане через три дні, — сказав він рівно. — Пік буде сильний. Стрес і присутність альфи прискорили процес. Але зі здоров’ям у тебе все гаразд. Ніяких відхилень. Печінка, серце, гормони — норма.

Анрі ковтнув. Голос вийшов тихий.

— Дайте блокатори. Будь ласка.

Еміль опустив погляд. Потім підвівся. Підійшов до шафи. Відкрив шухляду. Дістав маленьку скляну баночку — без етикетки.

— Віктор здогадається, — сказав він, не дивлячись на Анрі. — Він перевіряє. Кожну таблетку, кожен візит. Якщо я дам тобі блокатори — він дізнається за годину. І тоді… буде гірше.

Він повернувся. Простягнув баночку. Всередині — дві маленькі білі пігулки.

— Це не блокатори. Це протизаплідне. Сильне. Діє тільки на омег. Якщо ти приймеш одну за день до пікового дня і ще одну після — вагітність не настане. Навіть якщо буде спарювання. Навіть якщо все станеться.

Анрі взяв баночку. Пальці торкнулися пальців Еміля — коротко, випадково. Але Анрі відчув дивне тепло. Не таке, котре відчував поряд з опікуном. Просто щось тепле, швидке, як статична електрика. Еміль теж завмер на мить. Потім прибрав руку.

— Ніхто не має знати, — сказав він тихо. — Ні Віктор. Ні прислуга. Коли буде потрібно я дам ще. Не хвилюйся.

Анрі подивився на нього. Зелені очі зустрілися з сіро-зеленими. Еміль не відвів погляду. У його очах було щось інше — не жалість, не обов’язок. Щось особисте. Ніби він теж ненавидів цю систему. Ніби він теж колись стояв на межі.

— Чому ви це робите? — спитав Анрі тихо.

Еміль зітхнув. Коротко.

— Бо я теж знаю, що таке бути не на тому боці. І знаю, що таке боятися завагітніти від того кого майже не знаєш.

— Ви ж бета. Вам не має чого боятися...

Лікар лише сумно посміхнувся у відповідь і подивився у вікно за яким простягнувся сад де Лакруа.

— Я завжди захоплювався твоїм батьком. Його словами про те, що всі мають право вибору незалежно від статті і статусу. Мені шкода, що твоїх батьків арештували. Вони могли змінити цей світ на краще.

Він підвівся. Підійшов до дверей.

— Тримайся. Три дні — це недовго. Ти маєш витримати.

Він вийшов.

Анрі залишився сидіти з баночкою в руці. Пальці стиснули скло.

Він відчував іскру. Маленьку. Теплу. Але не дозволив їй розгорітися.

Поки що.

Він сховав баночку в кишеню сорочки.

І подумав:

«Три дні. Треба витримати».

Але тепер у нього був вибір. І маленька надія.