Раді Вас бачити!

Віктор і слідчий вийшли з бібліотеки. Двері зачинилися тихо, але для Анрі цей звук був як постріл. Він стояв у ніші, притулившись спиною до полиць зі старими мапами, і не рухався. Тільки дихав — коротко, уривчасто, ніби боявся, що його почують.

Сльози текли самі. Без звуків. Просто гарячі краплі по щоках, по шиї, на комір сорочки. Він не витирав їх. Просто стояв і слухав, як віддаляються кроки. Як двері в коридор клацають. Як тиша повертається — густа, важка.

Він не знав, скільки часу минуло. Може, хвилину. Може, десять. Він просто сповз по стіні на підлогу, обхопив коліна руками і заплакав — тихо, глухо, як дитина, яку зрадили.

Двері бібліотеки відчинилися знову.

Кроки — знайомі, впевнені.

Віктор.

— Анрі, виходь, — сказав він спокійно. Голос низький, без гніву. — Я знаю, що ти тут.

Анрі завмер. Серце калатало так сильно, що здавалося, його чути в тиші. Він не рухався. Тільки дихав — швидко, нервово.

Віктор підійшов ближче. Зупинився біля ніші. Не нахилився. Просто стояв — високий, спокійний.

— Виходь, мій хлопчик. Я не злюся.

Анрі повільно підвівся. Ноги тремтіли. Він вийшов із ніші — блідий, з мокрими щоками, з очима, повними сліз і жаху.

Віктор подивився на нього — довго, без посмішки. Потім простягнув руку. Торкнувся його щоки — ніжно, великим пальцем витер сльозу.

— Ти все чув.

Анрі кивнув — ледь помітно. Губи тремтіли.

Віктор зітхнув — тихо, майже сумно.

— Я мусив так сказати. Умови такі. Якщо я покажу слабкість — вони заберуть тебе. Скажуть, що я не контролюю. І тоді… — він зробив паузу, голос став нижчим. — Тоді тебе заберуть до королівської лабораторії. А там… тільки один вихід. Смерть. Повільна. Болісна. Ти знаєш, що вони роблять з небезпечними омегами. З тими, хто знає забагато.

Анрі дивився на нього — широко розплющеними очима. Сльози знову потекли.

Віктор притягнув його до себе — міцно, але обережно. Обійняв. Притиснув до грудей. Анрі не відштовхнув. Просто вчепився в його сорочку — пальці стиснули тканину.

— Я не можу тебе втратити, — прошепотів Віктор прямо в волосся. — Ти не іграшка. Ти… мій. Я кохаю тебе, Анрі. Я не можу дозволити їм забрати тебе.

Він нахилився. Поцілував його — повільно, глибоко. Анрі відкрився — тремтячи, але відкрився. Сльози текли по щоках, змішувалися з поцілунком.

Віктор підняв його на руки — легко, ніби той нічого не важив. Поклав на стіл — той самий стіл, де колись були книги й чай. Розстебнув його сорочку — швидко, але не грубо. Пальці пройшлися по грудях, по ребрах — ніжно, ніби боявся зламати.

Анрі стогнав — тихо, надломлено. Тіло відповідало — само, без тічки, без примусу. Просто від тепла. Від слів. Від того, що Віктор шепотів:

— Я кохаю тебе. Я захищу тебе. Я не дам їм тебе забрати.

Він увійшов — повільно, глибоко. Анрі вигнувся. Стогін перейшов у крик — короткий, болісний, але щирий. Віктор рухався — ритмічно, сильно, але не грубо. Кожен поштовх — як обіцянка. Як доказ.

Анрі тримався за його плечі — нігті вп’ялися в шкіру. Плакав — тихо, без слів. Оргазм прийшов швидко — хвилями, без зупинки. Віктор кінчив слідом — глибоко, з хрипким стогоном у шию Анрі.

Вони завмерли — з’єднані. Віктор гладив його по волоссю. Цілував скроню — раз за разом.

— Я кохаю тебе, — шепотів він. — Я не віддам тебе нікому.

Анрі заплющив очі. Сльози все ще текли.

Він хотів повірити.

Хотів так сильно, що боліло.

Але десь глибоко, у тому місці, де ще жевріла маленька голка правди, вона не зникла.

Вона тільки стала гострішою.

І чекала свого часу.