Раді Вас бачити!

Обідній стіл уже прибрали. Анрі сидів у кріслі біля вікна, коли двері відчинилися.

Віктор увійшов першим. За ним — чоловік у сірому костюмі, худорлявий, з акуратними вусами й абсолютно спокійним обличчям. На лацкані — маленький срібний значок Ради. Судячи по всьому один із бет. 

— Анрі де Вальмер, — сказав інспектор м’яко, майже приязно. — Нарешті ми зустрілися.

Він не сів. Просто підійшов ближче й зупинився за два кроки. Дивився зверху вниз — спокійно, уважно, ніби вивчав експонат.

— Я читав твою справу. Дуже… показова. Син відомих зрадників. Аристократ. Омега. І все одно — зрадник.

Анрі мовчав. Стиснув пальці на підлокітниках.

Інспектор усміхнувся кутиком рота.

— Твої батьки зараз на Île de la Roche Noire. Знаєш, як там? Холодно. Вітер пронизує до кісток. Їжа — раз на день. Багато хто з ваших уже… зламався. Дехто почав давати свідчення. Дуже швидко.

Він зробив паузу. Спостерігав, як Анрі стискає щелепу.

— А ти сидиш тут. У теплому домі. У гарному одязі. З власником, який тебе… захищає. — Інспектор кинув швидкий погляд на Віктора. — Цікаво, правда? Скільки часу потрібно, щоб омега забув, хто він насправді.

Анрі відчув, як у грудях починає кипіти.

— Я нічого не забув, — сказав він тихо.

Інспектор підняв брову.

— Справді? А чому ж ти не в камері разом із ними? Чому ти тут — чистий, нагодований, з нашийником від одного з найвпливовіших людей держави? Може, ти вже зрозумів, що твої батьки помилялися? Що омеги справді… небезпечні?

Анрі підвівся. Повільно. Руки тремтіли.

— Мої батьки боролися за те, щоб люди були рівними. Щоб омеги не були речами. Щоб ми не жили в клітках. І цей режим… — голос зірвався, але він продовжив, уже голосніше. — Цей режим не вічний. Ви не зможете вічно тримати нас на ланцюгу. Колись усе це впаде. І тоді ви зрозумієте, що боялися не тих, кого треба.

У бібліотеці стало тихо. Навіть вогонь у каміні ніби притих.

Інспектор дивився на нього довго — без злості, майже з цікавістю.

Потім повернувся до Віктора.

— Пане де Лакруа. Ви чули?

Віктор підвівся. Обличчя спокійне, але в очах — щось важке, металеве.

— Вибачте, — сказав він рівно. — Мій підопічний ще не повністю адаптувався до нового життя. Він… схвильований. Я особисто розберуся з ним. І гарантую, що такого більше не повториться.

Інспектор кивнув.

— Дбайте про нього, пане де Лакруа. Ми будемо стежити.

Він розвернувся й вийшов. Двері зачинилися тихо.

Віктор залишився стояти. Дивився на Анрі. Ласка зникла повністю. Залишився тільки холодний, важкий погляд.

Він підійшов ближче. Поклав руку Анрі на потилицю — не гладячи. Стиснув. Пальці вп’ялися в волосся.

— Ти щойно підписав собі дуже серйозний вирок, мій хлопчик, — сказав він тихо, майже ніжно.

Але в голосі вже не було ніжності.

Тільки небезпека.

Справжня.

Анрі відчув, як по спині пробігли мурашки.

Віктор нахилився до його вуха.

— Тепер я буду виховувати тебе по-справжньому.

І цього разу він не посміхнувся.

Він не кричав. Не вдарив. Просто дивився — довго, мовчки.

— Ти щойно принизив мене перед інспектором, — сказав він нарешті. Голос тихий, майже лагідний. — Перед державою. Перед людиною, яка може забрати тебе в будь-який момент.

Анрі підняв голову. Очі блищали — не від сліз. Від злості.

— Я сказав правду.

Віктор усміхнувся — коротко, без тепла.

— Правда — це те, що я дозволяю тобі вважати правдою. А ти… забув своє місце.

Він нахилився. Пальці торкнулися підборіддя Анрі — підняли обличчя. Не боляче. Але твердо.

— Я не хочу псувати тебе. Ти гарна річ. Дорога. Але ти маєш вчитися.

Він відпустив підборіддя. Підвівся.

— Вставай.

Анрі встав. Ноги тремтіли — не від страху. Від напруги.

Віктор жестом вказав на двері.

— Ходімо.

Вони спустилися сходами — глибоко вниз. Коридор став вужчим, холоднішим. Камінь під ногами. Світло ламп — тьмяне, жовте. Віктор відчинив важкі металеві двері. За ними — маленька кімната.