Раді Вас бачити!

Узбережжя Південного континенту давно не знало такої активності. Сотні років сюди не ступала нога розумної істоти.

Але зараз – тут кипіло життя.

У горах, що примикали майже до самого узбережжя, велось будівництво. Тут зводилось нове місто: підземні квартали – для темних ельфів, наземні – для представників інших рас.

З бухти неподалік долинав стукіт молотків та дзижчання техномагічної пилки – там будували пристань. Між океанським берегом та передгір’ями снував туди-сюди навантажений матеріалами транспорт.

Так народжувалась Нова Республіка.

Кель та Міра стояли на піщаній косі, тримаючись за руки. Вслухались у шум набігаючих хвиль та замріяно вдивлялись у горизонт.

– Досі не віриться, що ми пройшли через усе це, – тихо промовив ельф.

– Ти ж сам доклав до цього руку, промінчику, – всміхнулась темна. – Без тебе б ніц не було.

Вона трохи міцніше стиснула його долоню.

– Навіть покинув рідний дім заради цього… Назавжди. Не шкодуєш про це?

– Ні, – подумавши, відповів Кель. – Я зробив для свого народу все, що було в моїх силах. Далі вони вже мають докласти зусиль самі… А я – хіба не заслуговую на свою краплинку щастя?

* * *

Три тижні тому.

У Домі Старійшин було світло й сонячно – але загальна атмосфера зовсім не відповідала ясній погоді ззовні.

Шестеро Променів стояли півколом. Вбрані у традиційні помаранчеві плащі. Похмурі. Зосереджені.

Кель – у своїй звичній куртці – стояв під їхніми осудливими поглядами. Обличчя ельфа було спокійним та безтурботним – він анітрохи не відчував себе винним.

Хілмаріл стояв за його плечем. Обличчя Сьомого Відблиска було схвильованим – він не до кінця розумів, що відбувається.

– Сьомий Променю Кельміраель, – почав один зі стариганів, – ти знехтував своїми обов’язками. Ти без попередження залишив Колиску – саме тоді, коли Сонячний Народ як ніколи потребує нашого мудрого керівництва. Ба більше – як ми дізнались, зв’язався із жінкою з роду іллітірі! Темні спокон віків були нашими ворогами… Така поведінка не гідна титулу старійшини та передбачених ним обов’язків!

– Так, так, – нудьгуючим тоном перебив його Кель. – Винен, каюсь, підкоряюсь. Може, зекономимо час і перейдемо до тієї частини, де мене ганебно позбавляють звання?

– Як смієш!.. – скипів старигань. – Це неповага й блюзнірство!

– Зате по факту, – анітрохи не знітився Сьомий Промінь. – Добре, давайте я вам трішки допоможу. От на стілечки. Отож, з цієї миті я, Кельміраель, складаю з себе обов’язки Променя й прошу більше не вважати мене таким. Ось Хілмаріл – мій Відблиск. Згідно укладених нашими предками правил, саме він має зайняти моє місце й узяти на себе обов’язки одного з Семи Променів.

– Неприпустимо! – суворо відрізав старий ельф. – Він такий самий, як і ти! Його розум заражений твоїми дурнуватими бунтарськими ідеями!

– Маєте якісь докази, Третій Променю? – вкрадливо промовив Кельміраель. – Ні? Я так і думав. Тоді – не вам оскаржувати звичаї, придумані ще Першими Чарівниками. На цьому – дозвольте відкланятись.

Він абсолютно по-блазнівськи вклонився. Так колись робив Дзен, і Кель постарався відтворити той жест.

– Шановні старійшини… Було неприємно мати з вами справу, – він обернувся до Хілмаріла, співчутливо ляснув його по плечу. – Тримайся, друже, – і рушив до дверей.

– Стривай! – схвильовано гукнув один з Променів – здається, Четвертий. – Ти не можеш отак піти!

– Це ж чого? – Кель розвернувся на півдорозі. – Не існує жодного закону чи правила, що забороняє мені покинути Колиску. А головне… Хто мене спинить?

Він швидкою ходою крокував по вимощеній каменем стежці. На душі було ясно та кришталево чисто.

Хілмаріл, може, й не вирізняється великим розумом – та вірності йому не бракує. Він продовжить започатковані Келем реформи й не дасть шести старим пенькам їх погубити.

А з часом тель-квесір розсмакують нове життя й усвідомлять, що жити далі у тотальній ізоляції – не має сенсу. На зміну колишнім старійшинам прийдуть нові – молоді й більш схильні до змін. Сонячні ельфи знову стануть невід’ємною частиною світу, що активно росте та розвивається.

Стагнації не буде.

Він доклав для цього усіх зусиль.

* * *

– А дім… – трохи помовчавши, продовжив ельф. – Мій дім тепер тут.

Він умиротворено всміхнувся.

– Що далі, пелюсточко?

– Далі? – Міра таємниче примружилась. – Далі на нас чекає нове життя… Промінчику.

Узявши обличчя Келя в долоні і заплющивши очі, вона повільно потягнулась до нього і поцілувала. Довго, смачно, ніжно та затягуюче.

Океанські хвилі розмірено хлюпотіли навколо.